read-books.club » Сучасна проза » Вітіко 📚 - Українською

Читати книгу - "Вітіко"

123
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вітіко" автора Адальберт Штіфтер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 186 187 188 ... 300
Перейти на сторінку:
з харчами. Чимало чоловіків їхали верхи на невисоких лісових кониках, багато хто мав луки і арбалети. Прибульці хотіли йти в похід разом із людьми з Плани. Вітіко долучив цей загін до своїх людей.

Потім надійшли загони з Реутової вирубки, Кутової вирубки, з Дольні Вітавіце, Ратової вирубки, Фримбурка, Фридави, Митини, Светлика, з хат на далекій лісовій Влтаві, з Гейрова, Льготи, що коло Баварії, там, де Малий Міхель тече на південь. Вони були в грубих вовняних уборах, товстих повстяних шоломах і мали важкі чоботи. Кожен мав спис, меч або молот, або довбню, штабу, арбалет, лук і торбу з харчами. Частина воїнів приїздила верхи. Старий із сивим волоссям, що спершу відповідав на звернення Вітіко в заїзді в Дольні Вітавіце, приїхав на невеличкому сиво-вороному міцному конику. Суддя з Мокрої приїхав на гнідому коні, суддя з Каменного — теж на коні такої масті. На конях приїхало й дуже багато старих дідів. Але приїхали верхи й юнаки та молодики. Юнак із золотавими кучерями, який казав, що годилося б підпалити ліси, був на гарному білому румакові. Юнак крикнув Вітіко:

— Тепер ми вже тут, я незначний чоловік, моя мати варить собі юшку під скіпкою в одній із хат льонарів, але я маю руки та ноги, як і кожен чоловік, і робитиму, що зможу, здобуваючи білу чаплину пір’їну і золотий пояс, а старий Родер Петер, на чиєму коні я сиджу, дав мені його, бо сам уже на жодного не годен сісти, а я йому, якщо втрачу коня, приведу сотню найкращих від ворога.

— Як тебе звуть? — запитав Вітіко.

— Зіфрід із Мілнета, бо мій батько народився там, — відказав юнак.

— Що ж, Зіфріде з Мілнета, — заговорив Вітіко, — ти можеш здобути і білу чаплину пір’їну, і золотий пояс, і, навіть якщо й не приведеш додому сотню коней, однаково не вернешся без коня.

— Тоді я сам не повернуся додому, — мовив юнак.

Старий із сивим волоссям під’їхав до Вітіко, і вже коло нього сказав:

— У війнах, які відбулися, ми вже навчилися триматись разом так, як треба, і стояли разом на горі Високій, і шукали дороги сюди, щоб знову бути разом.

— Венгарте, вітаю тебе, — привітався Вітіко. — Добре, що ми зібралися, а тепер спробуймо впорядкувати все так, як буде найкраще.

Вітіко та Венгарт приєднали загін до воїнів із Плани.

Як Венгарт розмовляв із Вітгіко, так і люди з кожного загону, який прибував у Плану, розмовляли з ним, і їхні загони додавали до вже наявних. Потім уже прагнули почати похід і визначили день його початку.

Уранці того дня воїни зібралися на майдані перед церквою. Піші воїни з Плани мали білу корогву, посеред якої видніло щось темно-червоне. Ту корогву ніс Рупрехт, дорослий син Романа, зеленого ткача. Вершники з Плани теж мали таку корогву, але меншого розміру. Цю вже ніс на своєму списі гірник Філіп.

Вітіко запитав, хто звелів виготовити корогви і що вони означають.

— Я звелів, і люди погодилися, — відповів коваль. — Посередині там стоїть червона лісова троянда, а зіткав ці корогви Христ Северин, дівчата прикрасили їх стрічками і каймою.

Нечисленний загін із Митини теж мав білу корогву з темно-червоною лісовою трояндою.

— Вітіко, — звернувся чоловік, що був у великих дерев’яних черевиках, коли відбувалися збори в Митині, — ти мав на горі Високій білий щит, на якому була намальована червона дика троянда, а Гульдрик казав, що твій рід ще за сивої давнини привіз троянди з Рима і що троянди принесуть багато добра з чужоземних земель, з Італії, тому ми й зобразили троянду на корогві.

Люди з Дольні Вітавіце мали блакитну корогву та короговку, люди з Черної — білі, люди з Мокрої — зелені, люди з Фримбурка — малинові, люди з Кутової вирубки прив’язали до тички пір’їни шуліки, люди з Ратової вирубки мали білі хрести, люди з Каменного — червоні, а в людей із Черної тріпотіла на одному списі небесно-блакитна стрічка.

— Люди, — звернувся до всіх Вітіко, — ясновельможний князь Владислав торік навесні дав усім людям, які походять із Лісового краю, велику малинову корогву, щоб позначити, що вони становлять один підрозділ, тож і цієї весни він знову дасть вам корогву, і нехай під тим знаком одержать перемогу всі ті знаки, які принесли ви!

— Вони переможуть! — загукали численні голоси.

— Те, чого ви не потребуєте щомиті, поскладайте на в’ючних тварин, — наказав Вітіко.

Швець Себастьян стояв із більшою торбою, ніж навколишні воїни.

— Що ти там приніс? — запитав Вітіко.

— Я маю в торбі гарні вироби з сириці, я виготовив їх для продажу багатим людям, — відповів Себастьян.

— Що ж, знайди бодай одного покупця за таких часів, — побажав Вітіко, — але нав’юч це все на якогось в'ючного коня. — Потім Вітіко звернувся вже до всіх: — Люди, а тепер ми попросимо Бога про його допомогу, як ми вже просили і просимо тепер, бо ж ми боремося за правду.

1 ... 186 187 188 ... 300
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітіко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вітіко"