Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Я спробував був примоститися біля вікна в проході, але мене там штовхали випадково й навмисне; зачіпали мене тяжкими кошиками колгоспниці, які сідали до вагону на кожній зупинці, а зупинявся поїзд біля кожного степового стовпа; відтоптували мені ноги роззяви, які тинялися по вагонах, самі не знаючи, куди й чого прямують; приваблював мій білий чесучовий костюм п’янюг-нечупар, які, здається, жили в цих вагонах ще з дореволюційних часів і мрією яких було зробити все довкола ще запацьоренішим, ніж вони самі,— так промандрував я до темного тамбура і цілу ніч слухав гриміння залізних плит міжвагонних з’єднань, що наповзали одна на одну, мов платформи земних материків, а тоді з страшним шерехом розскакувалися, творячи в цьому тісному замкненому просторі жорстокі землетруси, залізо труси й душотруси, хоч коли казати точніше, то цей тамбур і весь поїзд не просто трусив мою душу, а безжально терзав, тортурував своїм понурим плентанням крізь темні сонні степи, безкінечними зупинками в пітьмі без назви, лінивим стоянням на станціях, станційках і роз’їздах, — і я насилу стримувався, щоб не зістрибнути на землю і штовхати цей неповороткий, злочинно-повільний поїзд, без надії сподіваючись швидше добратися до кінцевого пункту моєї подорожі — до Херсона.

Поїзд був повільний, як доля. Він давав мені нагоду пересвідчитися, що між благовіщенням і вознесінням може пролягати і прірва і вічність.

Мені хотілося запам’ятати цей день.

Поїзд прийшов до Херсона занадто рано, мої думки про підштовхування здавалися тепер просто смішними. Від вокзалу мені треба було добиратися до річкової пристані, а це практично через усе місто, закладаючи яке генералісимус Суворов забув передбачити в ньому трамваї, тролейбуси, автобуси і всі інші ймовірні засоби громадського транспорту. Могла бути надія на випадкову машину, а то й звичайну підводу, але поїзд прибував занадто рано. Довелося йти пішки. Ще на вокзалі дехто з тих, кого я розпитував, як добратися до Каховки, радили мені виходити на шосе і «голосувати»: може, якась колгоспна вантажівка підкине до Берислава, а там тільки переправитися через Дніпро — і Каховка. Але я довірявся тільки річці. Поки перемірював херсонські вулиці між вокзалом і пристанню, пробував згадувати свої плавання по Дніпру, але з того нічого не виходило, норовиста пам’ять уперто стирала, мов крейдяні рядки на шкільній дошці, всі свої записи, лишаючи тільки останній — з холодною осінньою водою, «Сталінською конституцією», запаморочливим туманом і ще запаморочливішою жінкою. Коли затемнюється душа і вмовкає її голос, тоді настає сліпа всевладність тіла, і горе тому, хто не знайде в собі сили й рішучості вчасно схаменутися. Тоді я не міг нічого. Все в мені отупіло, осліпло, вмерло, Оксани не було біля мене, і я не знав, чи й буде вже коли-небудь, чи обізветься, чи знайдеться, в ті стидкі ночі з Олькою ламалося й нищилося все моє життя, гинули надії, гинуло все, і тільки ганьба і погибель і звергнення в прірву, в отхлань, яку марним зусиллям хотів зробити солодкою. Зусилля нікчемності й ницості. Тепер все віддав би за те, щоб таємнича рука пам’яті зітерла з класної дошки мого життя саме цей рядок, але й зітертий він проступав на чорному тлі минувшини вогненними знаками звинувачення, осуду і прокляття. Не перевершиш навіть макового зернятка підлоти цілими горами доброчесності й доброчинства, і не буде тобі прощення ніколи, ніколи!

Душу, як руки, не відмиєш.

Чомусь згадалося, як малим, ще до колгоспів, плавав я з батьком до Кам’янського. В Кам’янському жила батькова дядина Дора, дружина дідового брата Марка, який виїхав з села в голод двадцять першого року і тоді врятувався від смерті, але згодом помер зовсім молодим і здоровим, бо не вберігся і його придавило якимсь тяжким залізом. Дядина Дора зосталася вдовою і тепер жила тим, що торгувала на базарі, перекуповуючи в селян птицю, садовину й городину, мед, олію, пшоно і гречку. Батько їхав до Кам’янського теж не з порожніми руками, віз у накритій в’ятериною сапетці десяток курей, які квоктали, клекотіли і знеможено зітхали від серпневої спеки, а ще з батьком їхало кілька зашматківських тіток і дядьків, що мали надію спродатися на міському базарі, може, й з поміччю дядини Дори. Про це тільки й було мови цілу ніч на палубі пароплава, зігрівшись біля батькової спини, я дрімав, заколисаний спокійним гойданням пароплава, ляпанням його коліс об воду, притишеними голосами людей, сонним поквоктуванням курей, а тоді, так ще й не прокинувшись до пуття, слідом за батьком і зашматківцями дерся по здибленій до самого неба міській вулиці, спотикався об велетенські круглі булижники, якими було вимощено вулицю, злякано здригнувся і вже остаточно прокинувся од залізного грюкоту і дзвеніння трамваю, який заскреготав сталевими колесами на крутих рейках і, перехиляючись на повороті, мало не звалився нам на голови, а тоді перехнябився на другий бік і вже мало не впав на величезного чоловіка в міліцейській формі. З переляку я заплакав, батько вільною рукою погладив мені голову і сказав спершу землякам: «Ач, дитину злякало!», а тоді мені: «Не бійся, Миколко, то трамвай, він уже поїхав собі. А ото міліціонер, який продав свою голову. Подивися на нього. Бачиш, яка в нього довбешка!»

Міліціонер стояв на самім верху здибленої камінної вулиці і від того здавався ще більшим, ніж був насправді, бо коли ми підійшли ближче, то я побачив, що він не вищий за мого батька, однак голова в міліціонера, накрита величезним, як підрешітка, синьо-червоним картузом, лякала своїми нелюдськими розмірами — щось ніби коняче, буйволяче або й слоняче в отому маслаччі, обтягнутому грубою задубілою шкірою, в лапатих вухах, у крутому, як весняна гребля, надбрів’ї, в камінно-твердих вилицях. Я мовчки вхопився за батьків рукав, несвідомо шукаючи захисту від того страхопудного чоловіка, про якого так багато вже чув, але досі не знав, живий він чи мертвий, бо не може ж бути чоловік і живим і мертвим водночас, тут вже або те, або інше, поєднати незмога, поєднання можливе хіба що в страшному зимовому сні, коли ночі немає кінця, надворі стогне завірюха і маленькі шибки дрижать і вгинаються від далекого вовчого виття.

Та ось цей живий і мертвий чоловік стояв між залізними скрегітливими трамваями і спокійно помахував навіщось то одною, то другою рукою.

Зашматківські дядьки вже давно говорили