Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

звелів покликати ближніх бояр, бо церковна відправа, як чути було за дверима, вже скінчилася, і тільки тут Омелян зрозумів, що діло свого життя він таки сповнив, хоч і не дуже вправно, що загрозлива пересторога, подана в листі мирославців, дійшла-таки до лінивого ума, і государ тепер, себе самого ж рятуючи від нової чужинної навали, не зможе не послати допомоги вмитій кров'ю Україні.

Поки вступали бояри, Омелько стояв, гідно піднісши чубату голову, і складні почуття займали дух козакові: він рад був, звісна річ, що государ, нарешті, взяв-таки до рук мирославське писання, але вже й картав себе за те, що повівся перед царем необачно, як півень задерикуватий, як дурень дуренний, розуміючи, що міг занапастити себе й своє посельство, хоч і відчував напевно, що інакше вчинити не міг… не вмів… не хотів!

Цар знову кинув на чорний аналой мирославське письмо, а коли ввійшли всі ті, кого він кликав, государ, тишайший і благосний, звелів Омелькові:

— Давай твого листа!

Низьке чоло йому перетяли дві зморшки, і все в ньому змінилося, в вигляді государевім, все стало іншим, інакшим, як йому самому здавалось, неземним, нелюдським, саме царським.

Та й голос великого князя зненацька забринів можновладною силою, сріблом та злотом, міддю соборного дзвона, міццю та холодом.

Та й очі сяяли тим звичним для царя, награним за довгі роки державним, височайшим блиском.

Велична осанка ще вище підняла ставну фігуру, і все стало інакшим, ніж за кілька хвилин перед тим, і не було вже тут нікого, крім царя та його покірливих і невірних рабів.

Простягши хутенько листа мирославців, Омелян цілував государеві руку, як і годилося за придворною установою, як те він і мусив чинити, справляючи нелегку місію посла.

Впавши цареві до ніг, бив поклони без числа, без ліку, як і належало всім послам, посланникам чи просто гінцям, хоч усі царедворці й поглядали з кепкуванням: на його пошарпаний у дальній дорозі жупан, латаний і перелатаний руками Арінушки, на його обвітрене й комарами гризене обличчя, на чуб хохлацький, прекумедний з погляду бояр, на дівчисько розкудлане, що прийшло з ним сюди…

Але ж… усі ці вельможі, всі нині чули, як слухняно виспівували за цим холопом у соборі крилошани; всі знали й цареву прихильність до партесного багатоголосого співу; всі вже прознали і про сварку царя з патріархом, і могли вгадати цареве бажання — втерти носа невірному князеві церкви; всі розуміли, що до співака цього, про всяк випадок, треба ставитись поважливо і обережно; і вірнопіддані дивились на лице монарха, бо ж цар всія Русі, сувоїк паперу потроху розгортаючи, читав листа мирославців, щойно поданого до власних рук самодержця.

Цареве чоло, невисоке, а світле та біле, і все його прегарне руське обличчя, обличчя русявого «доброго молодца», з кожним прочитаним рядком хмарнішало, затьмарювалось, добродушний погляд важчав, очі помітно побільшали, і вже палахкотіло в них не дрібне роздратовання, не серце, не страх, які допіру бачив Омелян, а зайнялись вони жовтими, блакитні очі, аж золотими вогниками гніву, пересердя державного мужа й недавнього воїна, котрий у боях із чужинцями за кілька років перед тим здобув собі слави відважного руського витязя, полководця й стратега.

Дочитавши до кінця послання мирославців, государ, муж державний, іще раз перебіг поглядом по всіх рядках, аж потім поспитав:

— Чому так довго ніс письмо? — і ткнув пухкеньким пальцем у число та місяць під посланням.

— Я в Москві вже давненько, ваша величність!

— Як же ти смів з таким нагальним ділом… — заговорив самодержець, і голос урвався йому, аж наче государ задихнувся.

Гонець мовчав також.

Серце калатало радісно.

Бо ж, нарешті, починалося те, за чим він прийшов до Москви.

Тричі перехрестившись, Омелян узявся викладати государеві й ближнім його боярам лиху причину, що привела посланця України аж до самісінького Кремля.

Арінушка, принишкнувши за аналоєм, чекала чудової хвилини, коли можна буде вирватися з Омелечком із цієї золотої клітки, і вже не чула болю від колючок знову схованої за пазуху троянди, що впивалась їй у груденята…

…А вже дома, при кінці дня, коли вони вихопились, нарешті, на волю, Арінушка мерщій поставила нітрохи не прив'ялу квітку в найкраще хупаве глечатко, виліплене й лепсько помальоване розумними руками Омеляна, а потім плакала: від страху за свого Омелечка, від болю в поколених терням пучках та грудях, від щастя, що нині все неначебто минулося щасливо.

Довго ще дівчатко мріло край вікна в темній халупі, дивилось, як сідає сонце, мріло коло провансальської рози тієї, смутне, замислене й щасливе, і все в нім світилося й палало, в дівчиська любого, і вушка, і губи, і щоки, і сині очиці горіли палом, як і це немислиме диво, запашна й кривавосяйна троянда, що крізніла в надвечірнім сонячнім промінні, чудово створена не тільки природою, а й поетичними зусиллями людського ума, хоч і здавалось їй, що диво це своїми грубими від глини руками створив гончар Омелько.

32

Наступні кілька днів Омелькових пройшли в хурделиці подій, думок і почуттів.

Зажадавши на потугу Вкраїні московських воєвод з людьми ратними, коней, пороху, гранат і зброї, Омелян мислями вже линув додому, до Рубайла-ріки, до рідної Калинової Долини, до батенька, до товаришів, які з ним разом співали колись, а чи горшки ліпили, чи коней кували, чи хліб сіяли, а тепер уже десь там на смерть стояли перед ворогом…

Додому, додому, додому!

Хоч, правда, на Вкраїну рушати лаштуючись, Омелько ще не знав — чи ж вільно виступить з Москви, чи, може, доведеться від царя тікати?

Його ввесь час не облишало відчуття, буцім пастка над ним уже закляпнулась, а він того й не постеріг, і по Москві гасає за ратними своїми справами, не тямлячи, що він уже — царів невольник, котрого, ясна річ, не випустять ніколи, як того птаха півчого, заморського, якого бачив Омелько в царських покоях, у клітці золотій, біля вузенького, пробитого в товстенній стіні вікна.

За ті дні він побував уже не раз у царевих палатах, хоч волів би й близько не підступатись до них, бо з ранку до вечора козак з Арінушкою мали досить клопоту по всій Москві.

Йому пообіцяли в Пушкарськім приказі «зелья пушечного пятьсот пуд», і він притьмом подався на правий берег Яузи, де були порохові млини.

Повідав там добрим людям, схожим на чортів у пеклі, закуреним, спітнілим, виснаженим, про свої справи в столиці, про війну, про Калинову Долину, про те, що й круг Москви вже почали в той день