Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

лоцмана викреслюються обриси берега. Таким чином, для вправного китобоя з його дивовижним чуттям не існує отієї приказкової несталості писаного вилами по воді: записане в океані слідом кита майже так само надійне для нього, як для мисливця слід на твердій землі. І як кожен рух новітнього сталевого левіафана — залізничного поїзда — так ретельно вивчений, що люди з годинником у руках визначають його швидкість, наче лікарі пульс хворої дитини, й недбало кажуть, що такий і такий поїзд прибуде в таке й таке місто о такій і такій годині, — майже так само в певних випадках нентакітці визначають дальший рух левіафана морських глибин за спостереженим темпом його руху і кажуть собі: за стільки й стільки годин від цієї хвилини кит пропливе двісті миль і опиниться на такому й такому градусі довготи чи широти.

Але така протикливість увінчується кінець кінцем успіхом тільки тоді, коли союзниками моряка будуть море й вітер. Бо яку негайну користь може дати найдосвідченішому морякові знання того факту, що до його порту лишається рівно двісті сімдесят дев’ять і три чверті морської милі, коли на морі стоїть штиль або віє супротивний вітер? Із сказаного випливає багато тонкощів, що стосуються полювання на китів.

«Пеквод» летів уперед, лишаючи на поверхні моря таку борозну, як заблукане гарматне ядро, що впало на рівне поле й оре його, наче лемешем.

— Щоб я пропав! — крикнув Стаб. — Від такого швидкого руху по ногах мурашки біжать аж до серця! Хвацькі з нас хлопці — з цього корабля й з мене! Ха-ха! Нехай мене хтось візьме й пустить хребтом на хвилю, бо мій хребет, грім мене побий, — то кіль! Ха-ха! Так летимо, а куряви не збиваємо!

— О! О! Дмуха! Дмуха! Прямо попереду! — пролунав крик із щогли.

— Так, так! — вигукнув Стаб. — Я знав: ти не втечеш! Дмухай собі, дмухай, пускай свій струмінь, Мобі Діку, але за тобою женеться сам скажений диявол! Дмухай, хоч лусни! Хоч легені собі порви, — Ахав спинить тобі кров, як мельник, що перекриває лотоки на греблі!

І Стабові слова виражали в ту мить почуття мало не всієї команди. Шалена погоня вже встигла розбудити в моряках мисливський запал, і він шумував у них, як старе вино, що заграло знову. Коли декого з матросів ще гнітили якісь страхи чи лихі передчуття, то тепер вони не тільки приховували їх, боячись Ахава, ні, ті страхи й передчуття були розполохані, як зайці в прерії, лякливі зайці, що розбігаються перед бізоном. Рука Долі вхопила їхні душі, їх підганяли страхіття вчорашнього дня, і напруження минулої тривожної ночі, і невпинна безстрашна, сліпа, невблаганна гонитва їхнього шаленого корабля за його невловною ціллю. Вітер, що надимав так туго їхні вітрила і штовхав судно вперед невидимою й непоборною рукою, здавався їм символом тих незримих сил, що приневолили їх до цієї гонитви.

Це вже була ніби одна людина, а не тридцятеро. Бо як той корабель, що ніс їх усіх, складався з великої розмаїтості різних матеріалів — дубового, й кленового, й соснового дерева, і заліза, і смоли, і прядива, але все це поєднувалося в один суцільний корпус, що мчав уперед, скріплюваний і спрямовуваний довгим хребтом-кілем, — так само й усі особисті риси моряків — відвага одного, страхи другого, вина й докори сумління — злилися в одно й були націлені на ту фатальну мету, яку вказував їм Ахав — їхній єдиний владар, їхній кіль.

Снасті ожили. Цілі султани з рук і ніг увінчали, наче кронами пальм, вершечки щогл. Ті, держачись за снасть однісю рукою, другою нетерпляче махали; ті, прислонюючи долонею очі від сліпучого сонця, сиділи на самих кінцях рей. На всіх щоглах умить виріс урожай смертних плодів, готових і дозрілих для своєї долі. Ох! Як вони поривалися розшукати в тій безкраїй синяві єдине, що могло згубити їх!

— Чого ви не гукаєте? Хіба не бачите його? — крикнув Ахав, коли минуло кілька хвилин після першого крику, а на щоглах мовчали. — Підніміть мене нагору. Дозорці помилилися: Мобі Дік не міг пустити один струмінь, а потім зникнути.

Так воно й було: в гарячковій нетерплячці марсові взяли за фонтан кита щось зовсім інше, як стало очевидно дуже скоро: бо тільки-но Ахав опинився нагорі, тільки-но линву закріпили на фальшборті, як він задав тон хорові, від якого повітря затремтіло, наче від рушничного залпу. Тріумфальне «ура» з тридцяти дублених горлянок пролунало над «Пекводом», коли менше ніж за милю попереду — багато ближче, ніж той уявний фонтан, що його побачили марсові, — Мобі Дік сам, у плоті, злетів над водою. Цього разу Білий Кит виявив свою присутність не спокійним лінивим фонтаном, не мирними струменями з отого таємничого джерела на його голові, а куди чудеснішим і дивовижнішим феноменом вискакування з води. Виринаючи з якнайбільшою швидкістю зі страшних глибин, кашалот вискакує в прозору повітряну стихію всім своїм величезним тілом і збиває цілу гору сліпучо-білої піни, яку можна помітити часом миль за сім, а то й далі. В таку мить збурені, роздерті хвилі здаються його гривою; і такий стрибок інколи означає виклик.

— Он! Он! Вискочив! Вискочив! — такий крик пролунав, коли Білий Кит у своїй нестримній браваді злетів над водою, наче лосось. Несподівано з’явившись на тлі синьої рівнини моря, вирізняючись іще яскравіше на ще синішому небокраї, та піна, що він збив, ота хмара бризок на якусь мить зависла, нестерпно-сліпуча, ніби льодовик у горах, тоді помалу почала опадати, а блиск її пригасав і пригасав, сповиваючись імлою, ніби запоною дощу.

— Еге, вискоч востаннє до сонця, Мобі Діку! — закричав Ахав. — Твоя година настала, гарпун уже напоготові! Вниз, усі вниз! Один зостанься на фок-щоглі! Човни! Спускайте!

Щоб не гаяти часу, спускаючись по мотузяних щаблях вант, матроси, немов падучі зорі, ковзали на палубу по окремих бакштагах і фалах; і Ахава, хоч і не так блискавично, а все ж досить швидко спустили зі щогли.

— Лаштуй човни! — закричав він, тільки-но діставшись до свого вельбота — запасного, підготовленого ще звечора. — Містере Старбак, «Пеквода» лишаю на вас! Держіться не дуже близько від вельботів, але й не дуже далеко! Ну, човни на воду!

Немовби прагнучи швидше нагнати на людей страху, цього разу Мобі Дік вирішив напасти першим: повернувся й поплив назустріч трьом вельботам. Ахавів човен плив посередині, і він, щоб підбадьорити свою команду, сказав, що нападе на кита прямо в лоб. Китобої часом роблять так: адже своїм бічним зором кит не може бачити вельбота зблизька, коли