Читати книгу - "Політологія: наука про політику"

діяльності католицизму і Ватикану. У енцикліці сформульовано права та свободи людини, обґрунтована необхідність участі католицької церкви в їх захисті, розширенні християнської демократії. З позицій соціальної справедливості (загального добра) гостро критикуються основи капіталістичної системи держав та засуджуються пороки сучасного суспільства розвинених індустріальних держав, невирішених проблем якості життя людей. Констатується, що антигуманні сторони капіталізму не зникли. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку та приватної власності, папа Іоанн Павло II застерігає від зловживань та егоїзму власників, від абсолютизації ринку та прибутку, підкреслює необхідність постійного контролю ринкових механізмів з боку суспільства та держави, поважного ставлення до людської праці, визнає справедливість багатьох вимог трудящих щодо поліпшення умов їх життя. Католицизм, визнаючи неминучими соціальні конфлікти, засуджує їх, якщо не досягається розумного компромісу.

З нових позицій здійснено підхід до загальнолюдських проблем. Обґрунтовується необхідність зміцнення солідарності між всіма народами в ім’я збереження миру на Землі. Засуджуються будь-які війни: справедливі та несправедливі, всяке застосування зброї масового знищення. Визнаються ідеї гуманізму. Людина проголошується вирішальним фактором суспільного прогресу. Мир і процвітання проголошуються надбанням всього людства. Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширенні тлумачення принципу свободи совісті, наданні католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віруваннями. Тому, незважаючи на те, що католицька церква продовжує визнавати істинним (правовірогідним) лише своє релігійне вчення, встановила співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями та релігіями. Одним з проявів модернізації католицизму є утворення, насамперед у латиноамериканському регіоні, справді народних організацій та об’єднань — християнських низових громад віруючих, які ставлять метою відродити у нових історичних умовах ідеали первісного християнства. Йдеться про «звільнення теології», спрямованої на активне, а не безвідповідально-покірливе ставлення до земної неволі. Мається на увазі перетворення навколишньої дійсності, що приречує сотні мільйонів людей на голод, бідність, убозтво, позбавлення елементарних засобів до існування. Прихильники такої теології бачать своє завдання не тільки в засудженні існуючого ставлення, але й у боротьбі за визволення людства — «Божого народу». Передбачається, що боротьба за визволення Божого народу повинна йти на трьох рівнях. Перший — соціально-політичний, що передбачає визволення пригноблених класів та народів. Другий — історико-антропологічний, що має метою визволення кожної суверенної особи в усіх її людських вимірах. Третій — релігійний або сакральний — визволення від гріхів життя і єдність з Богом.

Іслам

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Іслам сповідує більше мільярда мусульман, які живуть в 52 країнах Азії та Африки — проголосили іслам основою своєї державності. Мусульманські країни дотримуються різної політичної орієнтації. У них склалися різноманітні структури влади: абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та ін.), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та ін.), ісламські республіки (Іран, Пакистан, Лівія та ін.). У сучасних умовах активно розвивається подолання колишніх однозначних одновимірних оцінок ролі різноманітних релігійних конфесій у сучасній цивілізації, переосмислення місця духовних та культурних цінностей, що проголошуються у загальнолюдському надбанні. Посилюється розуміння того, що можна залишатися атеїстом чи бути істинно віруючою людиною, але врешті-решт нікуди не піти від визнання того, що справжнє глибоке, моральне усвідомлення гармонійного життя людини, плідна творчість, утвердження високих ідеалів добра та справедливості неможливі без оволодіння духовним багатством. Однією з провідних серед інших, що користуються рівними правами, релігійних конфесій є іслам.

Відтоді, як виник, сформувався іслам — наймолодша з світових релігій, поширився у західній частині Аравійського півострова. Офіційно визнано датою утвердження ісламу 622 рік. Відтоді починається мусульманське літочислення. Це дата переселення (хіджри) пророка Мухаммада (Мухаммеда, Магомета) разом зі своїми однодумцями з Мекки у Медину, де створена перша мусульманська громада (умма). У Медині нове віровчення поступово зміцніло та набуло права на самостійне існування, а Мухаммаду вдалося переконаннями, а де-не-де силою зброї об’єднати під егідою ісламу розрізнені племена, які населяли Медину та її околиці. Ставши повноправним релігійним та політичним главою Медини, Мухаммад продовжував боротьбу з мекканською язичницькою знаттю з племені курейш. Після тривалої боротьби мекканська знать змушена визнати політичну силу — іслам, здатну об’єднати всю Аравію та приєдналася до мусульманської громади. У 630 р. супротивники Мухаммада визнали його єдиним главою мусульманської громади, а, по суті, першого державно-релігійного об’єднання всіх арабських племен. Згодом, після смерті Мухаммада, нова віра — іслам — розповсюджується за межами Аравії. Три десятиріччя після смерті Мухаммада мусульманською громадою правили чотири виборних халіфи (заступники пророка) Абу Бакр, Омар I Ібн аль Хаттаб, Осман Ібн Аффай, Алі Ібн Абі Таліб. Їх період правління — це період зміцнення та стабілізації ісламу, його експансії за межами Аравії; ознаменувався завоюванням просторих сусідніх територій та поступовим утвердженням ісламу як світової релігії.

У пам’яті мусульман про події тієї епохи збереглися спомини як про щасливий період ісламського правовір’я та чистої теократії — неподільності суспільства та держави, політики та релігії. Для прихильників ісламу тодішня мусульманська громада назавжди залишилася зразком доброчесного життя, а правовірна мусульманська традиція (сунна) нарекла перших чотирьох халіфів — (хумафа ар рашидун — правовірними). Саме життя, еталони поведінки пророка та його найближчих соратників (сахабів і ансарів), норми й порядки ранньої мусульманської громади на століття, аж до сучасності, створили образ ідеального суспільного устрою — втраченого «Золотого віку» ісламу.

Звичайно ж, той період в історії ісламу не позбавлений гострих внутрішніх суперечностей. Йшла гостра боротьба різноманітних угруповань за верховну владу у Арабському халіфаті, що незабаром стане багатонаціональною феодальною державою. Тоді ж формується партія (фірка) прихильників Алі, зятя пророка Мухаммада, відома як щигат Алі, звідки і походять «шиїти», «шиїзм». У 661 році, після вбивства четвертого халіфа Алі, до влади приходить династія Омейядів, очолювана Муавієм Абу Суф’яном. Шість століть існувала династія Омейядів, яку потім змінили Аббасідські халіфи.

Ідея наднаціональності та державності, що лежить у основі ісламу, втілилася у величезній імперії — Арабський халіфат — від Атлантичного океану до Інду, від Каспію та просторів Середньої Азії до Магрибу (країн Північної Африки). У X ст. Халіфат розпадається на ряд самостійних держав — Буїдів, Саманідів, Газневідів у Середній Азії та Ірані. Утворюються халіфат Фатімідів у країнах Північної Африки, а в 929 році нащадок Омейядів Аб ар-Рахман III у Кордові оголошує себе халіфом. Кордовський халіфат помітно впливає на розвиток суспільної думки та культури у Західній Європі (існував до 1031 року), а після втратив значення. В Іспанії до 1492 року збереглася Гранадська держава мусульман. З XVI ст. з ліквідацією Арабського халіфату починається історія Османського халіфату. Завоювавши Єгипет, турецькі султани оголосили себе спадкоємцями Фатімідів. Османський халіфат існував аж до перемоги кемалістської революції у Туреччині на початку 20-х років XX ст. У Середню Азію іслам проникає на початку VIII