Читати книгу - "Війни художників"

Пересів на місце справа від водія. Дістав уже не першої свіжості хустинку і витер нею обличчя й спітнілу лисину. І вже коли Браун завів двигуна, майже вигукнув:

— Стій!

У кафе «Weisse Rose», біля якого випадково зупинився, він побачив художника. Більше того — не з якоюсь дівкою, а з поважним, досить добре одягненим паном. Їхні силуети майже ховалися за вазонами з квітами, що стояли на підвіконні. Він притиснувся до стіни. Де, де він бачив того поважного типа? Де? Спогад блискавкою промайнув у мозку. То професор з Українського інституту, який проходив відпрацювання у справі збитого автівкою росіянина! Вони тоді проаналізували всіх, хто мав відношення до секретних матеріалів, що їх знайшли у того дипломата. Причетного не знайшли. Але Кузеля потрапив під підозру. Отже, росіяни хочуть усе-таки отримати ті матеріали! А ось і джерело їх витоку! Чоловіки підвелися, тиснучи руки. Швидко!

Краузе кинувся до рації, не звертаючи увагу на свого ошелешеного партнера, схопив слухавку і загорлав:

— Перший, Перший! Я — Двадцять перший! Алло, алло, оберштурмбанфюрере? Ви мене чуєте?

— Що? — відповів йому лінивий голос.

— Він тут, тут! Із професором Українського інституту, який проходив у нас у справі людини, яку збив автомобіль! Повторюю, людини, яку збив автомобіль! Ви мене зрозуміли? Зрозуміли, про кого йде мова? Вони у кафе «Weisse Rose», що на розі Фрідріхштрасе! Здається, вже прощаються. У них у руках однакові газети. Думаю, професор щось йому передав. Що накажете робити?

— Так, я зрозумів. Слідкуйте за ними!

— Ми можемо повести лише одного.

— Scheisse! Ну, беріть росіянина! Можливо, професор йому щось передав. Не триматися близько, важливо не налякати його. І не загубіть знову.

— Ясно, шеф!

— Рибка потрапила на гачок, — задоволено сказав Браун Краузе. Це була удача, удача, яка випадає раз на кілька років! Така удача — еквівалент подяці від рейсхсфюрера, а може, і черговому званню!

— Рибка може запросто зірватися, ти виходь і йди слідом на випадок, якщо він пірне у підворіття або в якісь двері, — сказав Краузе. — Це хитра штучка.

Браун вийшов і повільно рушив за художником. Краузе перебрався за кермо й оцінив, як Браун ліниво, розглядаючи вітрину, припалив цигарку. Типовий гульвіса! Ніколи не запідозриш у такому агента гестапо. І коли художник вийшов з кафе, Браун повільно пішов слідом.

«Чудово працює хлопець, — подумав Краузе, — рибка таки на гачку! Гарна робота».

Не факт, що Браун був найкращим в їхньому підрозділі, але достатньо досвідченим, щоб не випустити цього росіянина. Тим більше, якщо росіянин упевнений, що вранці відірвався від «хвоста», і не здогадується, що за ним можуть знову стежити.

«Ми занадто близько, — подумки сказав Краузе напарнику. — Тримайся трохи далі». Росіянин ішов повільно, тримаючи в руках «Беобахтер». Схоже, він про щось глибоко замислився і не дуже слідкував за тим, що відбувається навколо.

Навряд чи кому відомо, що думку рушити на схід підказала Гітлеру Єва Браун. Це трапилось приблизно на початку червня 1940 року.

— Аді, — сказала Єва, піднімаючись на лікті у великому ліжку особистих покоїв фюрера, розташованих у колишньому палаці Радзивіллів. Двокімнатні покої Єви сполучалися з покоями фюрера. Розкішне світле волосся Єви, яке вона ще освітлювала фарбою, чудово відтіняло блакитні очі з неприродно довгими віями. Єва не була писаною красунею, але фюрер вважав її зовнішність зразком арійської вроди. — Аді, всіх цікавить, чому ти заборонив танці?

— Єво, я просив не називати мене Аді! Танці походять від оргій азіатів, це не арійська традиція. Це традиції азіатських племен. І потім — іде війна.

— Боже мій! Знову ця осоружна війна! Аді, а чому ти примушуєш мене приховувати наш зв’язок? Я не хочу щодня йти до обіду чи чаю з Борманом! Я ненавиджу всіх жінок, які на площах волають: «Хочу дитину від фюрера!» Я не хочу тебе ділити з усіма жінками рейху! Аді, я відчуваю себе у великому публічному будинку!

— Єво, у мене одна наречена — це Німеччина. І я тобі про це не раз говорив. Ти запевняла, що тебе це влаштовує.

— Так. Я намагаюсь сама себе переконати, що мене це влаштовує. Однак чому я на публіці мушу бути або з твоїми секретарками, або з Борманом? Це мене, врешті-решт, принижує!

— Єво, я не належу собі. Я належу Німеччині, її жінкам, чоловікам, дітям — усім. Якщо ти будеш з’являтися на людях зі мною, а не з Борманом, прихильність багатьох жінок буде для мене втрачена.

Уже рік Єва з’являлася на всіх неформальних заходах у супроводі Мартіна Бормана, і багато хто з оточення фюрера не досить чітко уявляв, що робить тут ця тендітна білявка, колишня фотомодель і адміністратор ательє особистого фотографа фюрера Генріха Гофмана. Гітлер забрав Єву з ательє свого фотографа після того, як та намагалася пустити собі кулю в серце через нерозділене фюрером кохання.

Гітлер був уражений цим вчинком. Він допитав лікаря, чи справді це була спроба самогубства, а не його імітація. І дізнавшись, що про імітацію мова не йшла, забрав Єву до себе в Бергхоф. Спочатку вона лише супроводжувала фюрера під час прогулянок. Майже як його улюблена вівчарка Блонді. Але поступово він звик мати Єву біля себе. Йому подобалось спати з нею. Мова, звісно, була не про інтим, йому це було не потрібно. Йому подобалося обіймати уві сні її тепле тіло, подобалося дивитися, як підстрибують її пружні груди, коли вона вислизає з-під ковдри, накидає халат і біжить умиватися, як сміється і пускає бісики очима, коли бачить, що він за нею спостерігає.

Пізніше вона почала супроводжувати його і в Берліні,