Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Він знизав плечима і спробував розсміятися.

— Мабуть, приїхала вранці якою-небудь баржею з верховин і просто захотіла прогулятися, — припустив він. — Ти ніколи не помічав, О’Конноре, що світло від тополь іноді падає так, що будь-яке обличчя в ньому набуває зловісного відтінку?

— Помічав. Так буває, коли на деревах повно листя, але не тоді, коли воно тільки починає з’являтися, Джиммі. Справа в самій дівчині. Її очі пронизали його до останнього нерва. І перше, що він мені сказав — це звільнити Мактриґґера, на додачу до брехні, нібито він повертається на зустріч із Кардіґеном. А якби ти тільки бачив її очі, коли вона кинула погляд на мене! Вони сині — зовсім сині, як фіалки, і вогнем горять. Я міг уявити такий вогонь у чорних очах, але не в синіх. Кедсті так і зів’яв у їхньому полум’ї. І я знаю, існує причина, чому його думки зі швидкістю блискавки перенеслися до людини в камері!

— Тепер, коли ти виключив з цієї історії мене, стає цікавіше, — сказав Кент. — Це питання стосунків тієї білявки з…

— Вона не білявка — і я не виключав тебе з історії, — перебив О’Коннор. — Я в житті не бачив нічого чорнішого за її волосся. Воно було разюче. Якби ти сам якось побачив ту дівчину, то до останніх своїх днів не забув би. Вона ніколи раніше не приїздила до Пристані Атабаска і взагалі не бувала в навколишніх місцях. Якби бувала, ми почули би про неї раніше. Вона приїхала з певною метою. І я впевнений — мети було досягнуто, щойно Кедсті наказав мені звільнити Мактриґґера.

— Можливо і ймовірно, — погодився Кент. — Я завжди казав, що ти найкращий детектив-аналітик у наших лавах, Баккі. Але не бачу, як це тичиться мене.

О’Коннор похмуро всміхнувся.

— Не бачиш? Що ж, мабуть, я став водночас сліпим і дурним і, може, трохи захопився. Але мені здалося, що в мить, коли інспектор Кедсті помітив дівчину, йому дуже закортіло звільнити Мактриґґера й натомість повісити тебе. Аж надто закортіло, Кенте.

Усвідомивши гірку іронію власного становища, Кент невесело посміхнувся й кивнув на сигари.

— Я спробую одну з цих, — сказав він, відкушуючи кінчик сигари зубами. — А ти забуваєш, що мене не повісять, Баккі. Кардіґен дає мені часу до завтрашньої ночі. Може, до післязавтра. Ти бачив, як флот Росана відпливав на північ? Це нагадало мені нашу пригоду трирічної давнини!

О’Коннор знову стиснув його руку. Вона була така холодна, що серце штаб-сержанта мимоволі знітилося. Він підняв голову і глянув крізь верхню частину вікна, так, щоб Кент не помітив спазму, що стис йому горло. Потім відійшов до дверей.

— Я зайду до тебе завтра, — пообіцяв він. — І як щось дізнаюся про ту дівчину, неодмінно розповім.

Він через силу спробував засміятися, але його голос затремтів, і сміху не вийшло.

Кент слухав, як важкі кроки друга віддаляються по коридору.

І знову світ повернувся до Кента — світ, що лежав за відчиненим вікном. Але не встиг О’Коннор піти, як той світ почав змінюватись, і, попри всі намагання опанувати себе, Кент відчував, як ця зміна потроху оволодіває ним, сповнюючи гнітючим смутком. Темніло небо, віддалені хвилі лісів швидко змінювали колір і відтінок під впливом близької бурі. Пагорби й хребти вже більше не всміхалися до нього. Мінливі барви ялин, кедрів і ялиць заступала похмура темрява. Берези й тополі, що виблискували золотом і сріблом на сонці, розчинилися в примарній і неоживленій сірості, майже непомітній оку. Густа похмура темрява вуаллю розгорталася над рікою, що лише кілька хвилин тому відбивала сонячні промені, осяюючи затьмарені обличчя річкової команди. І з тією темрявою невпинно наближався далекий гуркіт грому.

Вперше з моменту душевної напруги, викликаної зізнанням, Кент відчув себе жахливо самотнім. Смерть і досі його не лякала, але якась частина життєвої філософії зазнала краху. Врешті-решт тяжко помирати на самоті. Він відчував, що тиск у його грудях за останню годину-дві посилився, і потроху проймався думкою, як буде жахливо, якщо «вибух» станеться після заходу сонця. Він хотів, щоби повернувся О’Коннор. Він відчув нестерпне бажання покликати Кардіґена. А побачивши отця Лайонна, він би розридався від радощів. Але понад усе в ці хвилини душевного смутку він мріяв, щоби поряд була жінка. Буря важкою масою наповзала, огортаючи землю відчаєм, охоплюючи величезні простори; і раптом він чітко усвідомив, як багато могло ще трапитися в житті, чого вже ніколи не трапиться.

Він ніколи про це не здогадувався, проте зараз бачив, яка невимірна безодня пролягає між цілковитою безпорадністю й дикою тваринною свободою чоловіка — і його душа криком кричала, жадаючи не пригоди, не первісної сили життя, але присутності слабшого створіння, у чиєму ніжному дотику, однак, криється сила цілого людства.

Кент боровся з собою. Він згадав, як лікар Кардіґен попереджав його про можливі напади глибокої депресії, і намагався вирватися з тенет відчуття, що нахлинуло на нього. Під рукою був дзвоник, але він уперто не бажав скористатися ним, адже це було би проявом власного боягузтва. Сигара в руці згасла, і він знову прикурив її. Спробував повернутися думками до О’Коннора, загадкової дівчини і Кедсті. Намагався уявити перед собою Мактриґґера, чоловіка, якого він урятував від шибениці, як той чекає на Кедсті на його посту в казармах. Він змалював в уяві