Читати книгу - "Останній пророк"

не безумовна і постійно загрожена. Це відчувають і самі очільники цієї влади, як-от легат Сирії (Палестина входила тоді до складу сирійської провінції Римської імперії) Публій Квінтілій Вар. Два наступні розділи роману вводять у палати його резиденції і показують складний механізм римського урядування.

Щоб зрозуміти проблематичність видимо грізного панування римського меча над Ізраїлем, треба врахувати, що історія і культура (в широкому розумінні) народів, які населяли Палестину або сусідні землі, складалася не за одне тисячоліття до приходу римлян. І євреї осіли на цих землях далеко не першими. «Еврейская энциклопедия: Свод знаний о еврействе, о его культуре в прошлом и настоящем» Брокгауза — Єфрона визначає три етапи заселення Палестини: доісторичний, ханаанський, єврейський. Останньому і судилося стати найзначущішим для пізнішого світового життя. Завоювання Палестини («землі обітованої») було далеко й далеко не безкровним (про це ще скажемо), тривало довго і завершилося тільки в середині XIII ст. до н. е. Цитую в російському оригіналі, щоб уникнути різночитань у цій делікатній темі: «История Палестины не совпадает с историей еврейского народа. До появления евреев здесь с глубочайшей древности жили другие народы, образовавшие целую сеть государственных единиц с относительно высокоразвитой культурой. История еврейского народа связана с почвой Палестины всего около 1400 лет. Однако всемирно-историческое значение Палестина приобрела только в ту эпоху, которая, вместе с тем, является и главнейшим периодом в еврейской истории. И если и теперь еще Палестина имеет притягательную силу для многих народов больше, чем какая-либо другая страна в мире, то Палестина обязана этим искпючительно еврейскому периоду своей истории, создавшему в Палестине те религиозно-нравственные ценности, которые господствуют и поныне у большинства цивилизованных народов и которые окружили зту страну ореолом святости в глазах многих миллионов людей культурного мира»(Т. 12. С. 222–223). І далі: «Кочующий народ пустыни обладал тремя благами: воспоминаниями о своих предках, впечатлениями египетской культуры и, что еще важнее, сознанием присутствия в своей среде живого Бога, Который, как он признавал, охранял его будущность»(С. 227).

Ця остання обставина, тобто віра в богообраність і боговодіння, допомогла євреям утвердитися в обітованій (а власне, жорстоко — як розповідає Біблія — завойованій) землі та зумовила їхню відпорність іншим напасникам і завойовникам. Ця віра втілилася й у всенародне очікування Месії, з чим доводилося рахуватися й Римові, якому не бракувало не лише мечів, а й політичної винахідливості.

Мішель Монтень, посилаючись на Тацита, вбачає «велич римлян» у тому, що вони, завойовуючи землі, не привласнювали їх собі. «Всі землі, які Август завоював по праву війни, він повертав тим, хто володів ними раніше, або дарував чужоземцям» (Монтень М. Опыты. Москва; Ленинград, 1960. Кн. 2. С. 422). Тобто, кажучи по-сучасному, знаходив зручних колаборантів або віддавав на відкуп. (Зрештою, так завжди робили всі великі окупанти, творці імперій. Хіба в сучасну Мосендзові добу не довелося російським більшовикам визнавати «незалежні» республіки з їхніми «коренізованими» владами? І це був не найгірший варіант!) Щодо Ізраїлю, це було тим доречніше, що царський рід Іродів мав там давнє міцне коріння і спирався на потужний клан, так що іродіани становили немовби іменну політичну партію як Ірода Великого, так і його сина Ірода Антипи.

Тож і виходило, що уславлений римський полководець, переможець у багатьох битвах Публій Квінтілій Вар мусив дуже обережно, більш ніж лояльно поводитися з царем підкореної і підвладної йому Юдеї, покладаючись на нього в усьому, що стосується юдейських традицій та звичаїв, Закону, чистоти й нечистоти, тонкощів різних ритуалів та публічних процедур, навіть одягу та їжі, — адже суспільство Ізраїлю дуже регламентоване і водночас дуже неоднорідне і регіонально, і кланово, і «політично»: у тлумаченні Закону, в інтригах довкола первосвященства, у боротьбі за позиції в синедріоні, у побутовій поведінці. Чесний воїн, Вар сповнений огиди до Ірода: він має достатню інформацію про нього, про злочини, зради, душогубства, якими переповнене його правління, — але, може, саме такий і потрібен, щоб забезпечувати римське панування в цьому варварському краї. Римський легат почувається як у почесному засланні: все йому тут чуже, незрозуміле, дикунське. Своєю журою ділиться в листі до дружини, і цей інтимний документ додає особливого світла картині його урядування.

Використання епістоли виявилося вдалим, і Мосендз через кілька епізодів оповіді знову вдасться до цього прийому, щоб римське відчуття ситуації зіставити з іншим — грецьким. Бо ж на Близькому Сході конфліктують не лише Рим і Єрусалим, але — хоча менш одверто, приховано — Рим і Греція, Єрусалим і Греція. І якщо Варові йдеться про незбагненний Схід (тема конфлікту «Захід — Схід» важлива в концепції роману і весь час у ньому озивається), а представництво Заходу, зрозуміло, по праву сили належить Риму, — то в листі сирійського грека Скриба до свого вчителя у Греції окреслюється інший цивілізаційний розлам — між високою спадщиною Греції та узурпаторством варварського, мовляв, Риму. Філософ-раб, особистий писар Вара, Скриб добре знає ціну своїм господарям, і його лист сповнений сарказму й почуття незмірної переваги людини грецької культури, духовного співрозмовника Платона й Есхіла, над темними завойовниками світу. Але наприкінці листа Скриб розповідає про дивну пригоду, яка змушує його задуматися над тим, що раніше його мало цікавило. Одного разу, гуляючи Єрусалимом, він у якійсь забігайлівці «під мурами» пив привезене з батьківщини улюблене «старе самоське» і слухав теревені земляків-греків, яких повно скрізь (пор. гонорове українське «Нашого цвіту по всьому світу»), — аж раптом його зацікавила промова гостя з «Великої Греції» (жаргон? наче з «Великої України»?!), що пропагує нову філософську теорію. «З його слів виходило, що він належить до якоїсь філософської школи, незнаної мені, але подібної, як я розумів, до наших пітагорейців… З перебігу розмови довідався я, що свою філософію засновують вони виключно на жидівській космогонії, на жидівських філософах — вони звуть їх профетами, які нібито віддавна заповідають прихід якогось великого, найбільшого профета, майже деміурга. Цікаво, що про тих профетів не згадує нічого ні Платон, ні Айнесідемос. Одначе нашому землякові нічого не перешкоджало так певно стояти за тими жидівськими сподіваннями, як, мабуть, того не робив би й справжній жид. І це, вчителю, до такого дійшли греки!»

Пожурившись над тим, як «грецька душа викривлюється від чужих ідей» (знайома гризота!), поглузувавши досхочу над претензіями юдеїв рятувати не лише себе, а й греків, римлян