Читати книгу - "Жінка у білому"

Необхідно було, по-перше, знати, що за людина граф Фоско. Поки що справжня його біографія була для мене непроникною таємницею.

Я почав збирати водно всі ті уривчасті відомості, що були в моєму розпорядженні. Важливий сам собою звіт містера Ферлі (Меріан дістала його, керуючись тими вказівками, які я дав їй взимку) нічим не допоміг мені в цій особливій справі. Читаючи його, я іноді подумки вертався до розповіді місіс Клементс про серію ошуканств, якими Анну Катерік заманили в Лондон, зробивши її знаряддям злочинної змови. Здійснюючи свій задум, граф і тут діяв дуже обережно, нічим себе не скомпрометувавши, — і тут він був недосяжний для мене.

Потім я зайнявся щоденником Меріан, тими її записами, що їх вона вела в Блеквотер-Парку. На моє прохання вона ще раз прочитала мені сторінки, де йшлося про її колишнє зацікавлення графом, а також про ті стосовні до нього подробиці, які їй вдалося зібрати.

В уривку, на який я посилаюсь, ідеться про його зовнішній вигляд і вдачу. Меріан пише, що граф «ось уже стільки літ не перетинав кордону своєї вітчизни», що він «цікавився, чи далеко звідси до найближчого міста й чи не знаємо ми, чи не живе там, часом, хтось із родовитих італійців». А ще «він листується з багатьма людьми на континенті, адже на адресованих йому конвертах — найрозмаїтіші марки, й він одержав листа з великою, схожою на державну, печаттю». Вона пояснювала його тривале перебування поза межами батьківщини тим, що він політичний емігрант. Але Меріан сама не знає, як пов'язати це з його широким закордонним листуванням і тим листом із державною печаттю. Адже політичні вигнанці не дістають офіційних повідомлень від своїх урядів.

Відомості, взяті з її щоденника, разом із декотрими моїми припущеннями підказали мені висновок, якого я мав би дійти вже давно. Я сказав собі те саме, що Лора колись сказала Меріан у Блеквотер-Парку й що мадам Фоско була підслухала під дверима: граф був... шпигун.

У Лори це слово вирвалось ненароком, у хвилину гніву. Я назвав його так цілком свідомо, завдяки логічним міркуванням дійшовши висновку, що його покликання в житті — шпигунство. У світлі цього ставало цілком зрозумілим його тривале перебування в Англії після того, як він досяг мети свого злочину.

Того року, про який я пишу нині, в Кришталевому палаці Гайд-Парку відбувалася Всесвітня виставка. Чужоземців прибуло, як ніколи, багато, і вони все ще плавом пливли. Поміж них, безперечно, були сотні людей, за якими їхні уряди, невтомні у своїй недовірі, й тут стежили з допомогою своїх таємних агентів, посланих на англійські береги. Я жодної хвилини не сумнівався, що людина з таким кругозором, здібностями й суспільним становищем, як граф Фоско, не є пересічний чужоземний шпигун. Я підозрював, що він очолює цілу шпигунську мережу й уповноважений урядом, якому служить, керувати таємними агентами в нашій країні. Серед них, безсумнівно, були не тільки чоловіки, а й жінки, і я припускав, що місіс Рюбель, яку граф так вдало розшукав на місце доглядальниці в Блеквотер-Парку, була однією з них.

Якщо моє припущення було правильне, могло виявитися, що становище графа Фоско таки вразливіше, ніж я досі сподівався. До кого ж мені звернутися, щоб довідатися більше про минуле цієї людини та про неї саму?

Допомогти мені в цій притузі міг тільки його співвітчизник, і добре було б, якби я міг цілком покластися на того порадника. Перший, про кого я подумав у зв'язку з цим, був єдиний мій знайомець серед італійців — мій дивакуватий маленький приятель професор Песка.

Професор так довго не з'являвся на цих сторінках, що читачі мої вже, мабуть, його й забули.

Відповідно до правил цієї повісті, люди, причетні до неї, з'являються тільки тоді, коли їх захоплює течія подій. Вони приходять на ці сторінки і сходять з них не за моєю примхою, а за правом їхнього безпосереднього зв'язку з обставинами, про які ведеться мова. Ось чому не тільки професор Песка, а й мої матінка та сестра якийсь час були на задньому плані моєї оповіді. Мої відвідини маленького котеджу в Гемпстеді, впевненість моєї матері в тому, що справжня Лора померла, мої марні спроби розвіяти її і сестрине упередження, якого вони у своїй ревнивій любові до мене трималися все так само вперто; болісна необхідність приховувати від них моє одруження, аж поки вони навчаться справедливого ставлення до моєї дружини, — про всі ці подробиці я не писав, бо вони не мали істотного значення в цій історії. І дарма, що вони ще підсилювали мої тривоги й додавали гіркоти до моїх невдач, — невблаганна течія подій обходила їх стороною.

З тієї самої причини я не розповідав тут про те, якою розрадою була для мене братня любов Пески, коли я зустрівся з ним після мого несподіваного від'їзду з Ліммеріджа. Я не описував тут, як мій маленький вірний друг проводжав мене на корабель, коли я відпливав до Центральної Америки, та як він галасливо радів моєму поверненню, коли ми зустрілися знов у Лондоні. Якби тоді я почував, що маю право прийняти Песчину пропозицію допомогти мені, я б давно вже вивів його на ці сторінки. Але, хоч я знав його бездоганну чесність і мужність, на які міг цілком покластись, я не був так само певен у його вмінні мовчати. Тільки тому всі свої розслідування я провадив сам-один. Тепер усім, мабуть, зрозуміло, що Песка не був цілковито відірваний від мене та моїх інтересів, — просто він не був пов'язаний з подіями останніх місяців. Він повсякчас лишався тим відданим, ладним на самопожертву другом, яким був усе своє життя.

Та, перш ніж звернутися до Пески по допомогу, мені треба було самому подивитись, що за людина той, із ким мені доведеться мати справу. Адже доти я і в очі не бачив графа Фоско.

Через три дні після нашого повернення з моря, я сам подався у Сент-Джонз-Вуд, на Форест-Роуд, десь між десятою та одинадцятою ранку. Погода була чудова, я мав кілька годин вільного часу. Я сподівався почекати трохи та й діждатися, поки графові закортить вийти на прогулянку. Впізнати він навряд чи мене впізнав би, побачивши