Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Адька має рацію, я й справді зробилася перечулена, як у перший день місячних, — очі мені несамохіть вогчіють, поки доця Павла Івановича, вона ж внуця капітана Бухалова, захлинаючись перераховує мені ті випуски «Діогенового ліхтаря», які справили на неї найнезабутніше враження, — змінили її життя, дещо пафосно, але з ясноокою безпосередністю заявляє Ніка, — вони обговорювали їх із подружками, у них там цілий фан-клуб, вони навіть записують мене на відео (записували, подумки редаґую я Ніку, і що ж вони будуть записувати тепер?), — авжеж, це студенти, подумки коментую я Нічин живодайний лепет біжучим рядком, зверненим чи то до екс-шефа, чи до нових власників каналу, за сумісництвом продюсерів секс-індустріального шоу, — це студенти, панове, це молодь, наше, блядь, майбутнє, суки ви галімі, а молодь завжди потребує рольових моделей — «на каво равняцця», казав мені колись, обурено спльовуючи у відкриту шибку, хлопчик-таксист, — потребує перед очима не тільки мільйонодоларових бандитів і їхніх шлюх на «лексусах», а й, добре казав Вадим, моральних авторитетів, і саме тому мої нікому не відомі герої й героїні, які для вас ні разу не авторитет, для цих дітей — як вода на випалений ґрунт: всьорбують, аж шкварчить, і просять ще! — найбільше ж мене пронизує, до живого, що Ніка безпомильно називає всі, й для мене самої найголовніші, найрідніші сюжети «Ліхтаря», наче пробігає по тільки мені видимих акупунктурних точках спочилої в Бозі програми, реанімуючи тим мій приспаний біль, — просто неймовірно, як точно це дитя настроєне зі мною на одну хвилю, і ця хвиля підмиває мене зсередини й остаточно здушує за горло, коли Ніка згадує моє інтерв'ю з Владиславою Матусевич, каже, що була тоді ще школяркою, і саме це інтерв'ю остаточно укріпило її в рішенні присвятити себе мистецтву. Он як, спромагаюсь пробулькати я.

Так, хоч тато й переконував її, що музичне виконавство — це безперспективна професія, й хотів, щоб вона вступала на юридичний. Але тато в неї й сам музикальний, має абсолютний слух і в компаніях ще й досі співає, — від природи в нього чудовий тенор, запевняє Ніка так палко, ніби мені на тому залежить. Ніби я приходила прослуховувати її тата на предмет вокальних даних. І ось ці нотки в її голосі вже моя черга впізнавати з безпомильною точністю, тут мене не одуриш: Ніка виправдовується, їй соромно за татову професію, — вона б радше воліла бачити його оперовим тенором, хай би й другого-третього складу… А й справді, як це я не подумала: таж у пору її дитинства, у вісімдесяті, — та навіть і мого, в сімдесяті, — вимовлена вголос абревіатура «КаГеБе» вже здіймала серед дітвори таке саме хихотіння, як називання деяких — прихованих — частин тіла, так що вставати й оголошувати перед класом, де працює її тато, напевно не додавало маленькій Ніці Бухаловій популярности серед товаришів. Не таке вже, значить, і безхмарне мусило бути в неї дитинство…

— Вашого тата можна зрозуміти, — всміхаюся їй по-материнському. — Мистецтво — заняття непевне, до успіху пробиваються одиниці, а юридичний — то все-таки ґарантований шматок хліба. Та ще коли, як у вас в родині, потомственне заняття…

На «потомственне заняття» Ніка хмарніє й закушує губку, — видно, це в неї така нервова звичка, бо на передніх зубах знати сліди з'їденої помади:

— Та ну… Тато взагалі-то в молодості на мехмат хотів поступати, йому математика добре давалася, тільки дєд йому не дозволив… А музикальність — то в нас по єврейській лінії…

По єврейській?

Першої миті, розгубившись, мовчу: ми з Нікою й справді належимо до різних поколінь, — та свобода, з якою вона говорить про своє єврейство, може слугувати демаркаційною лінією для цілої епохи: серед моїх ровесників єврейство ще було тавром, чимось непевним і глухо-ганебним, до чого нерадо признавалися навіть ті, чиї прізвища закінчувалися на «-ман» і «-штейн», а вже полукровки укривали за слов'янськими йменнями, як сифіліс, і не було в штатних стукачів любіших розваг, аніж дражнити внука єврейської бабусі антисемітськими натяками, споглядаючи, як жертва блідне, міниться на виду й підхихикує стоїчно, мов спартанський хлопчик, котрому гризе живіт лисеня, — з протилежного табору іншою крайністю було негайне пробне, манівцями, освідчення кожному, запідозреному в єврействі, у власному юдофільстві й любові до держави Ізраїль (про яку тоді нічогісінько не зналося, але яку дистанційно любилося вже за те, що її не любив Кремль!), і в свої студентські роки я теж частенько так робила, — щоразу, проте, відчуваючи легку ніяковість од цієї вимушеної демонстрації звичайної людської солідарности, як при гінекологічному огляді — від демонстрації власного здоров'я: по-моєму, для євреїв вона мала б бути так само образливою, як антисемітські випади, але в межах системи, як каже Адьо, задача не мала розв'язку — і розв'язалася сама собою вже аж після розвалу Совка, коли я просто перестала помічати, хто єврей, а хто ні, і який і чий дід-бабі-рідний-Федір, — і до такої міри, бач, перестала, що вдруге за п'ять хвилин почуваюся перед Нікою Бухаловою як найчистокровніша в світі ідіотка: а, то вони євреї!.. Он, значить, звідки в Павла Івановича ця зовнішність арабського терориста, цей близькосхідний колорит, що в розведеному вигляді ще й малій трохи перепав, — і ці прекрасні балухаті очиська, цей підтятий носик і пухлогубий рот, коли вона повертає голову, враз, як на картинці з подвійним зображенням, складаються мені в новий образ: єврейочка!.. полукровочка, метисочка, а що, нічогенька комбінація вийшла…

— Що, бабуся була єврейка? — перепитую вже з щирим інтересом: слід розуміти, «дєд» Бухалов устиг одружитися ще перед 1937-м роком, до початку «великих єврейських чисток» в партії й НКВД, — після того єврейські дружини були в «борців із бандитизмом» уже не в моді, а по війні, коли євреїв почали переслідувати незгірш, як у довоєнній Німеччині, то й геть трефними стали…

Мала чомусь вагається з відповіддю, з тим самим виразом на мордашці, з яким уникає прямих відповідей її батько, — ох і дурна ж ситуація: стоїмо серед вулиці, підпираємо Софійський мур і з'ясовуємо генеалогію музичних здібностей Вероніки Бухалової! Але ні, тут якийсь інший сюжет, пов'язаний і зі мною також: таж у сімдесяті, коли Павло Іванович був куратором маминого музею, євреїв, навіть полукровок, у держбезпеці вже не тримали, — СРСР тоді вже «боровся з сіонізмом», і ті поодинокі євреї,