Читати книгу - "Я, Богдан"

мій вибір упав на зегармістра в несвідомому намаганні задобрити примхливу пані Раїну, а чи від вдячності за те, що застеріг колись од Смяровського? А може, потрібен мені був коло гетьманського золота саме такий чоловік, з мертвою душею, з’їденою золотою ностальгією? Він не міг мені завадити, бо вмів тільки молитися золоту, я ж хотів оживляти цей вічний метал, щоб з його поміччю знайти у світах місце для людини.

І яким же страшним ударом одгогатила мені доля за це!

Поки був я живий, багато чого приховувалося від мене, навіть дух Самійлів часто мовчав, лякаючись одкривати мені очі. Тільки смерть знає все. Тепер знаю все і можу судити про всіх. Хотів творити добро. Добротворець! Чи ж відав путі добра і чи думав про відплату? І Бога нашого розіп’яли, коли він хотів зробити якесь добро в цім жорстокім світі.

Я рвався туди, де люди гарні і добрі і де все велике, навіть найменша травинка. Може, то була моя єдина радість у житті, тож хай докоряє суворий нащадок і не дивується, знизуючи плечима зневажливо, — мовляв, як то великий гетьман міг полишати всі державні справи і втікати на якісь пасіки? Від держави теж потрібен спочинок. У держави багато спільного з вічністю, а вічність пісна, як проскура, вона відбирала в мене життя, висушувала всі корені, ставала коїм прокляттям, — ні краси, ні бажань, ні спочинку. Все життя в несамовитій піднесеності, на граничному напруженні сил — як я міг витримати? Перетягнута струна рветься. Походи, переходи, теплі боки коня, безкінечні шляхи, випадкові нічліги, криваві поля України, танець серед шабель, безмежні простори то дико пустельні, то переповнені людом аж так, що вже ті люди не знають нічого іншого, як убивати одне одного, і Бог прибирає їх, як сміття.

Не кажучи нікому нічого, щойно пригріло сонечко майове, щойно забриніла бджола, проросло зело і защебетало листя теплом, я взяв Мотронку і зник з Чигирина, щезнув, сховався й заховався од світу— шукайте свого гетьмана чи в полі на колосочку, чи в городчику на зіллячку, чи в пасіці на медочку.

Може, потомні й осудять гетьмана за його дивну пристрасть до пасік, не вміючи збагнути, що то, і Навіщо, і чом? Хіба ж про те розкажеш? На пасіці — ні суєти, ні злоби, ні гріха. Вечори там не зім’яті, як скинутий одяг, а дні безмежні в щасливій нескованості життя серед клечаного світу і лагідних душ. Коники сюрчать у траві, жайворонки срібними нитями своїх голосів ангельських поєднують небо і землю, каченята хлюпощуться в рясці, мов перші діти світу нашого, бугай водяний дме десь у свою дуду сумну й величальну, зозуля виковує нестомно многая літа всьому живущому, безодні зелені розверзаються в тебе під ногами, рослини течуть, як ріки, повз тебе і крізь тебе, і ти стаєш мовби тим зеленим світом, забуваєш про королів, вождів, гетьманів, про битви й незлагоди, примкнувши очі, опиняєшся між сном і просонню І хочеш сісти, мовчати, вчитися у трави спокою і сили.

Я думав про все своє дотеперішнє життя, і виходило, що жив тільки для людей. Чи ж міг узяти собі спочинок від людей, від їхніх клопотів, їхньої колотнечі, вічної невдоволеності й невдячності? Хоч був гетьманом кілька років, а здавалося — вже спервовіку кинутий між людські юрмовиська і ройовиська, в жадібність і ненаситність, і звідусюди тягнуться пожадливо руки, горять вогнисто очі, чорніють розкричані роти, чується зойк і стогін: «Поможи!», «Дай!», «Ущедри!», «Спаси!».

Зупинив свій час, заплющив очі, затулив вуха, потонув у безчасі, ущасливлювався. Марнотратний розум. Оздобив свою самотність найшляхетнішим клейнодом, який мав, відкинувши всі доброчинства світу, прагнув знайти чотири добродійства в сім молодім тілі і сім гріхів у цій молодій Богині зеленості й ночі. Був самолюбом нещасним, упертим собком, волохатим янголом жаждивості, тіло моє, мов ведмідь, уперте й ненажерливе, пхало мене в чорні провалля пристрасті. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино й жоно, гетьманшо і богине! За якою зорею мої надії про тебе і за якою зорею втрачу їх? Важколиций гетьман старий і важкогруда молода гетьманша, потолочені тіла і цілий світ лиш для них одних — степи всеширокії, всевисокеє небо, земля хмаросягла, ріки, наче крик протяжливий. Радуйся, золотистих бджіл чільце!

Ми поїхали з Мотронкою на суботівську пасіку, де бачив я старої бджоли стоянів двадцять три да роїв уже поставлених три. Тоді перескочили аж на другий бік од Чигирина на пасіку до Грицька Великого, де показалося роїв сімнадцять.

Ніхто не знав, де я і що зі мною. Мав з собою кількох козаків вірних, що стерегли вже й не мене самого, а хіба що мою втому.

Мотронка була зі мною, і сторука пристрасть сповивала мою душу. Чи відав тоді, що то останній дарунок Мотрончин мені, старому? Вона любила, як я співаю, приграючи собі на старенькій кобзі, любила, як я мовчу, як гніваюся, коли заводить мову то про Київ, то й про Варшаву. Чом не вивезу її далі Чигирина?

— Вже була в Переяславі серед пишного панства.

— То однаково, що й Чигирин.

— Немає двох однакових міст на нашій землі, моя дитино.

— Міг би покликати мене до Києва восени.

— Тоді я квапився до Чигирина, де ждав царський посол Унковський.

— А в березні?.

— Хіба мала б утіху від Киселя та митрополита? Хай вже сам нестиму хрест свій…

Киселеве красномовство — кисломовство мав терпіти, аби передчасно не зірвати Зборівської угоди, бо ж мир завсігди дорожчий од війни, а в моїй змученій і знекровленій землі аж он як пожаданий. Окрім сорокатисячного реєстру, вперше за всі часи визнаного королем, угода Зборівська вказала, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, в Києві і на всій Україні не буде ні латинських костьолів, ні монахів будь — яких католицьких орденів, митрополит київський дістане місце в сенаті. Та за се все мав я вивести своє військо за межі, визначені в угоді, отже, підпустити до козацьких границь коронне військо, що ж найтяжче — повернути шляхту в її колишні маєтності на Україні.

До затвердження угоди на сеймі (а я відав вельми гаразд, що ніколи її там не затвердять, бо магнатство українське не дозволить сього королеві!) народові я нічого не повідомляв, військ нізвідки не виводив, посполитих від козаків не відділяв і по домах не розганяв, дав волю всякому — хто хоче козаком бути, — а хто мужиком, шляхти в маєтності не пускав.

Кисіль, сидячи на краю козацької землі, скімлив