Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Найскладніше для людей, звиклих до активного життя, було переносити нудьгу, про яку Юлій Даніель писав у своєму вірші:

За неделею неделя

Тает в дыме сигарет,

В этом странном заведенье

Все как будто сон и бред…

Тут не гасят свет ночами,

Тут неярок свет дневной,

Тут молчанье, как начальник,

Утвердилось надо мной.

Задыхайся от безделья,

Колотись об стенку лбом!

За неделею неделя

Тает в дыме голубом[1940].

Ув’язнення у штрафній камері могло тривати невизначено довго. Формально в’язнів могли там тримати до 15 діб, але цю норму обходили, випускаючи в’язнів на один день, а потім кидали їх туди знову. Марченко одного разу просидів там 48 днів. Кожного разу, коли вибігали 15 діб, охоронець випускав його на кілька хвилин — яких було достатньо для того, щоб зачитати йому наказ про його наступне ув’язнення у штрафній камері[1941]. У таборі Пермь-35 одного в’язня у штрафній камері тримали майже два місяці, звідки його забрали до лікарні; інший в’язень сидів там 45 днів — за те, що відмовився працювати не за своїм фахом — на обробці металу[1942].

Багато в’язнів кидали до штрафних камер навіть за ще менші порушення: коли по-справжньому хотіли когось зламати, суворі покарання накладалися з найменшого приводу. 1973 і 1974 року у пермських таборах двох в’язнів позбавили побачення з рідними за «сидіння на ліжках вдень». Іншого покарали за те, що для приготування варення, яке йому прислали в посилці, було використано алкоголь. Інших в’язнів карали або виносили догани за те, що вони надто повільно ходили або на них не було шкарпеток[1943].

Часом такий тривалий тиск приносив бажані для влади результати. Один з відповідачів у справі Олександра Гінзбурга — Олексій Добровольський «зламався» дуже рано; він подав письмове прохання про надання йому можливості по радіо розповісти усю історію своєї дисидентської «злочинної» діяльності — щоб попередити молодь про небезпечність вибору такого шляху[1944]. Також під час слідства зламався і Петро Якір, який «зізнався» у фальшивих злочинах[1945].

Інші вмирали. Ще один із співвідповідачів у справі Гінзбурга, Юрій Галансков, помер 1972 року. У тюрмі в нього почалася виразка шлунку. Його не лікували, і врешті-решт вона звела його в могилу[1946]. 1986 року помер і Анатолій Марченко — ймовірно, від тих ліків, які йому давали під час голодування[1947]. Кілька в’язнів померли — один наклав на себе руки — під час голодування у таборі Пермь-35, що тривало протягом місяця 1974 року[1948]. Пізніше, 1985 року, в пермських таборах помер український поет і правозахисник Василь Стус[1949].

В’язні завдавали ударів у відповідь. 1977 року політичні в’язні Пермі-35 так розповідали про акції непокори:

«Ми часто влаштовуємо голодування. У штрафних камерах, у вагонах на етапах. У звичайні, нічим не відмітні дні й у дні смерті наших товаришів. У дні високої активності в зоні — 8 березня і 10 грудня, 1 серпня і 8 травня, 5 вересня. Ми влаштовуємо голодування надто часто. Дипломати, державні діячі підписують нові договори про людські права, про свободу інформації, про заборону тортур — а ми оголошуємо голодування, тому що в СРСР цих норм не дотримуються»[1950].

Завдяки їх зусиллям увесь час зростав рівень поінформованості Заходу про дисидентський рух, а голоси протесту звучали дедалі гучніше. Внаслідок цього із деякими в’язнями почали обходитися трохи інакше.

Хоча, як уже йшлося вище, досі оприлюднено небагато архівних документів 1970-х і 1980-х років, тут існують і свої винятки. 1991 року Володимира Буковського запросили приїхати в Росію з Великобританії, де він мешкав 15 років після вислання зі своєї країни (його обміняли на ув’язненого провідного чилійського комуніста). Буковського було обрано «судовим експертом» на «суді» над Комуністичною партією, який відбувся після того, як партія оспорила спробу її заборони президентом Єльциним. Він прибув до приміщеня Конституційного суду в Москві з портативним комп’ютером і ручним сканером. Впевнений, що ніхто в Росії ще не бачив такої техніки, він сів і спокійно почав копіювати всі документи, які було представлено на цей «суд» як докази. Тільки коли він уже закінчував свою роботу, люди навколо нього зрозуміли, що він робить. Хтось голосно сказав: «Він їх буде публікувати, там!» Всі в кімнаті замовкли. Тут — «як у кіно», як згадував потім Буковський, — він просто закрив комп’ютер, вийшов, пішов звідти прямо в аеропорт і відлетів з Росії[1951].

Завдяки тому, що зробив Буковський, ми, зокрема, знаємо, що відбувалося на засіданні політбюро безпосередньо перед його арештом. Буковського особливо вразило те, як багато присутніх на тому засіданні вважали, що кримінальні звинувачення проти нього призведуть до «певної реакції всередині країни і за кордоном». Члени політбюро дійшли висновку, що просто арештувати Буковського було б помилкою — тож було висунуто пропозицію відправити його до психіатричної лікарні[1952]. Почалася ера «спеціальних психіатричних лікарень» — психушок.

Використання психіатричних лікарень для ув’язнення дисидентів має свою передісторію. 1836 року, повернувшись з Європи до Санкт-Петербурга, російський філософ Петро Чаадаєв написав свої листи з критикою режиму царя Миколи I: «Всупереч усім законам людського співжиття, — проголошував він в епоху найвищого розквіту Російської імперії, — Росія рухається лише у напрямку власного поневолення і поневолення усіх сусідніх народів». У відповідь цар Микола посадив Чаадаєва під домашній арешт. Цар сказав, що він певен того, що коли росіяни дізнаються, що їхній співвітчизник «потерпає від розладу і божевілля», то вони його вибачать[1953].

Після «відлиги» влада знову вдалася до використання психіатричних лікарень для ув’язнення інакодумців; КГБ цей метод давав великі переваги. Передусім, він дискредитував дисидентів як в очах Заходу, так і в самому Радянському Союзі, і відвертав від них увагу. Якщо це не серйозні опоненти режиму, а просто психічно хворі люди, хто заперечуватиме проти їхньої госпіталізації?

До фарсу з великим ентузіазмом долучилася офіційна радянська психіатрія. Для пояснення явища інакодумства було винайдено «мляву» (російською «вялотекущую»), або ж «повзучу», шизофренію. То, пояснювали вчені, така форма шизофренії, яка не позначається на інтелекті чи зовнішній поведінці, проте до неї можна віднести майже будь-яку форму поведінки, яку потрібно визнати асоціальною чи аномальною. «Найчастіше