Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Завдяки фінансовій підтримці чеського уряду було створено такі заклади, як Український вільний університет у Празі та Українська академія сільського господарства у Подебрадах. У міжвоєнний період з їхніх стін вийшли сотні випускників. Поряд із цим українські науково-дослідні заклади були створені у Берліні та Варшаві. Було також засновано чимало газет та видавництв.

Різноманітні колишні українські уряди продовжували своє примарне існування у вигнанні. В той час як частина уряду УНР залишилась у Варшаві, сам Петлюра переїхав до Парижа, де продовжувала діяти дипломатична місія УНР, керована Олександром Шульгіним. Тут у 1926 р. Петлюра був убитий Самуїлом Шварцбардом — євреєм, якого українські емігранти вважали більшовицьким агентом (євреї, зі свого боку, вихваляли Шварцбарда як людину, що помстилася Петлюрі за погроми на Україні під час громадянської війни). Гетьман Скоропадський та українські монархісти осіли в Берліні. У німецькій столиці також оселився, після саморозпуску в 1923 р. уряду ЗУНР, Петрушевич. Пізніше тут деякий час містилася штаб-квартира Коновальця та ОУН. Українські соціалісти, керовані Микитою Шаповалом, та ліберали, такі як Дмитро Дорошенко, жили у Празі. Як ми вже знаємо, емігранти із Східної України зробили вагомий внесок у розвиток української суспільно-політичної думки. Донцов, перебуваючи в Галичині, став ідеологом інтегрального націоналізму, в той час як у Бідні Липинський поширював свої оригінальні погляди щодо українського монархізму та консерватизму.

Політизація українців за кордоном. Події 1917—1920 рр. на Україні викликали інтерес до питань її політичного розвитку навіть у тих, хто емігрував з економічних міркувань. Цей інтерес значно посилився у 1920-х роках, коли іммігрантські громади почали поповнюватися новими, ідейно переконаними членами. Скрізь, де жили українці, виникали різноманітні політичні організації. Незабаром ідеологічна боротьба почала відтісняти на другий план релігійні проблеми, що до цього були яблуком розбрату серед іммігрантів.

Першими створили свої організації соціалісти. Як ми вже знаємо, ще 1907 р. українська марксистська група виникла у Канаді. Цього ж року соціалістичний клуб «Гайдамаки» з’явився у Нью-Йорку. Його члени проголошували метою своєї діяльності збільшення заробітної плати та поліпшення умов праці трудящих, захист економічних інтересів фермерів. У цій групі знайшли собі місце й ті, хто був незадоволений впливовістю українського духовенства в емігрантських громадах.

Після першої світової війни майже тисяча українців, натхнених процесами українізації та загального оновлення в Радянській Україні й розчарованих депресією на Заході, вступили до Комуністичної партії Канади, склавши третину загальної кількості членів. У 1918 р. прокомуністично настроєні українці, які прагнули суто національної організації, створили Український трудовий союз, котрий протягом кількох десятиліть був найбільшою організацією такого типу в Канаді. Асоціація, що вирізнялася активністю й чіткою організацією, зосереджувала свої зусилля на культурно-освітній роботі та ідеологічній пропаганді. У 1939 р. вона створила Український трудовий союз, котрий протягом кількох десятиліть був найбільшою організацією такого типу в Канаді. Асоціація, що вирізнялася активністю й чіткою організацією, зосереджувала свої зусилля на культурно-освітній роботі та ідеологічній пропаганді. У 1939 р. вона налічувала понад 10 тис. членів. І хоча прокомуністи складали не більше 5 % україно-канадців, їхній вплив на іммігрантські громади був досить значним.

Наприкінці 1920-х років почали з’являтися націоналістичні організації. Складаючись головним чином з емігрантів другої хвилі, вони були відверто антикомуністичними й мали своєю метою незалежність України. Чи не першими створили свою організацію прихильники гетьмана Скоропадського. Плекаючи мрії про монархічну майбутність України та прагнучи відродити дух козацької звитяги, вони створили у 1924 р. ряд малочисельних, але високодисциплінованих січових організацій у містах Канади та США. Їхні члени, вдягнуті у вишукану уніформу, часто брали участь у військових маневрах, а деякі курені навіть мали власні аероплани. Консерватизм цих монархістів імпонував українському католицькому духовенству, яке активно їх підтримувало.

Однак найбільший вплив на українців за кордоном мали націоналістичні ідеї, що їх сповідували організації гатунку ОУН. З ініціативи Коновальця прооунівські організації, котрі, як правило, складалися з іммігрантів першої та другої хвиль, виникли в усіх українських громадах на Заході. Зокрема, наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років у Канаді з’явилося Українське національне об’єднання (УНО), в Сполучених Штатах — Організація державного відродження України (ОДВУ). Аналогічні організації виникли в Аргентині та Франції, їхні члени пропагували ультранаціоналізм, виступали проти пригноблення українців польським та радянським урядами, збирали кошти для ОУН. Значна кількість українських громадських лідерів у міжвоєнний період належала до тієї чи іншої націоналістичної організації або симпатизувала їй.

Асиміляція. В той час як численні іммігранти всім серцем уболівали за українську справу, деякі з них ставали дедалі байдужішими до всього українського. Ця тенденція яскраво виявилася у Сполучених Штатах, де існувало чимало асиміляційних чинників. Зазнавши сильного денаціоналізуючого впливу школи, молоді українці, роздратовані постійними чварами у своїх громадах, часто остаточно поривали зі своїм національним корінням. У Канаді, де українці жили у замкнених моноетичних громадах, асиміляційні впливи були не такими відчутними. Та навіть тут національна свідомість в іммігрантів-першопроходців була менш розвинутою, ніж у тих, хто приїхав пізніше. Цілком очевидно: де б не оселялися українці, вплив місцевої культури більшою чи меншою мірою ставав невід’ємною частиною їхнього життя.

Третя хвиля: друга світова війна та «переміщені особи»

Після закінчення другої світової війни на території Німеччини та Австрії перебувало понад 16 млн іноземців — робітників, в’язнів, біженців. Із них близько 2,3 млн були українцями, серед яких переважали «остарбайтери» — хлопці й дівчата з Радянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці в Німеччині. Після припинення воєнних дій з Радянського Союзу сюди були виряджені репатріаційні групи з офіцерів та агітаторів, котрі будь-якою ціною повинні були переконати радянських громадян повернутися додому. Протягом процесу репатріації більшість остарбайтерів добровільно чи з примусу повернулися до СРСР. Проте близько 210 тис. українців рішуче відмовилися це зробити. Понад 2,5 млн колишніх жителів Європейської частини СРСР також не повернулися на батьківщину. Ця категорія людей відома як «переміщені особи»(«ПО»).

У 1945 р. для допомоги масам біженців при ООН було створене Агентство допомоги та реабілітації. Через два роки його функції взяла на себе Міжнародна організація допомоги. Метою цих організацій було забезпечення «ПО» їжею та житлом, аж доки вони не знайдуть постійне місце проживання. Біженці, найчастіше згруповані за національністю, розміщалися в «таборах» — школах, армійських бараках, громадських будівлях. Оскільки біженцям дозволялось обирати з-поміж себе керівників, що здійснювали контроль за адміністрацією, а також вирішували культурно-освітні питання, ці табори, розташовані в американській, британській та французькій зонах окупації, часто називали «республіками ПО».

Приблизно дві третини українських біженців жили у таборах, із яких майже 80