Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

Усі звинувачували всіх інших у тому, що сталося на Еросі.

Станції Тот не існувало.

А мусила б існувати.

Поки більшість марсіянського флоту ще перебувала на

зовнішніх планетах, земна облога залишалася хисткою. Час

спливав. Марсіянські кораблі долетять додому і дадуть бій трохи

старшим, трохи повільнішим і набагато чисельнішим кораблям

Землі — або попрямують одразу до чужої планети. Земля й досі

зостається джерелом тисячі унікальних речей, які не можна

виростити десь-інде, та варто комусь одному сповнитися запалу,

самовпевненості чи відчаю — і камінці полетять донизу

в гравітаційний колодязь.

Усе це — відвертає увагу.

Є такий старий анекдот. Міллер уже не пригадував, де і від

кого його почув. Але ось: на батьковому похороні дівчина

знайомиться з хлопцем-красунчиком. Вони спілкуються, фліртують, але вона так і не встигла запитати його номер, коли

він пішов. Дівчина не знає, як знайти того хлопця.

Що вона робить? За тиждень убиває свою мамцю.

Сміхота.

За такою логікою працювали у «Протогені» й на станції Тот.

Так працював Дрезден. «Ось проблема, — казали вони, — а ось її

розв’язок». Про кров безневинних жертв думали менше, ніж про

шрифт, яким надрукувати повідомлення про презентацію. Вони

відокреми ли себе від людства. Відключили ті групи клітин

у мозку, які роблять чуже життя священним. Чи цінним. Чи

вартим порятунку. І не втратили нічого, крім здатності

відчувати зв’язок з іншими.

Кумедно, наскільки знайомо це звучить.

…Юнак, який увійшов до бару і кивком привітався з Міллером, був із Діоґових друзів. Двадцять років, може, трохи молодший.

Ветеран станції Тот, як і сам Міллер. Уже й не пригадати, як

його звати — але крутиться тут достатньо часто, аби Міллер

помітив, що зараз він поводиться якось незвично. Знервовано, на межі. Міллер заглушив потік новин на своєму терміналі

й підійшов поближче.

— Привіт! — сказав він до хлопця.

Той різко звів погляд. Обличчя напружене, але він натягує на

себе маску силуваної приязні, намагаючись це приховати. То ж

просто дідусь Діоґо. Кожен, хто був на станції Тот, знав: саме він

прибив найбільшого мудака у всесвіті. Це заробило йому трохи

авторитету, тож юнак усміхнувся і кивнув на стілець поряд.

— Повна фігня, ага? — запитав Міллер.

— Ти й про половину не здогадуєшся.

Судячи зі зросту, юнак був поясанином, судячи з акценту —

освіче ним. Можливо, зв’язківець. Він тицьнув у замовлення на

терміналі, й із бару виїхав келих прозорої рідини — такої

летючої, що випаровувалась у Міллера на очах. Випив її одним

духом.

— Не поможе, — прокоментував Міллер.

Юнак озирнувся. Міллер розвів руками і пояснив:

— Кажуть, що випивка допомагає, але ніфіга.

— Ні?

— Ні. Секс помагає, інколи, якщо знайдеш дівку, яка з тобою

говоритиме. Або тир. Або спортзал. Від алкоголю ти краще не

почуваєшся. Тобі й далі кепсько, просто на якийсь час це

перестає тебе обходити.

Хлопець розреготався і захитав головою. Він от-от

розговориться, тож Міллер дозволив мовчанці робити свою

справу. Певно, малий убив когось — та хоч на тому ж Тоті —

й тепер гризеться. Але замість розповіді юнак узяв Міллерів

термінал, увів туди кілька місцевих кодів і повернув. З’явилося

нове меню з обширним вибором потоків: відео, аудіо, тиск, радіація. До Міллера тільки за секунду дійшло, на що він

дивиться. Вони зламали шифрування трансляцій з Ероса.

Він бачив протомолекулу в дії. Усе, що сталося з Джульєттою

Андромедою Мао — тільки в більших масштабах. Міллерова

уявна Джулі з’явилася на мить поруч із ним.

— Якщо запитуєш себе, чи правильно вчинив, пристреливши

його, — сказав юнак, — то просто подивись.

Міллер відкрив одну з трансляцій. Довгий коридор, достатньо

широкий, аби вмістити двадцять людей пліч-о-пліч. Підлога

вкрита чимось мокрим і драглистим, наче поверхня рівчака.

Щось маленьке незграбно котиться крізь слиз. Наблизивши, Міллер роздивився людський