Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Святий став! – перешіптувалися глумливо між собою люди. – Мабуть, ненадовго!
– Чому ні? Може, він уже жалує…
– Бо так! На Великдень узяв його батько з собою до церкви. А як були вже недалеко Григорієвої хати, він відділився від батька, як та машина, і пішов через чужі сади до дівчини. Старий лишився сам і мало що з сорому в землю не запався. Йому світ потемнів. Всі ґазди, що йшли тоді, бачили се.
– Страх!! Рахіра з ним щось заподіяла. Зілля, матригунів дала. Він усе робить, чого вона хоче…
– Господи, борони перед матригуною! Але Анна йому щось вистроїть. Недурно вона пережила оце все. Адіть, як його уздрить, видите, яка стає? Най Господь боронить!
– Убійницею стала б, якби не утікав! А здавалося, така добра!
– В чоловіці якби дві душі. І якби одна в одну прокидалася…
* * *Одного разу сиділа Анна з товаром у полі. Сиділа під одним корчем лісового оріха й годувала одно з близнят, що мала при собі. Нараз побачила Саву, що надійшов із-боку. Її очі загоріли, мов у дикої звірини. Поклала дитину осторожно на землю на сердак, а сама кинулася ззаду на пальцях за ним. Чи відчув він небезпеку?
Так, здавалося.
Блискавкою оглянувся, однак уже було запізно. Вона закинула йому обі руки за шию й почала давити.
Він ревнув, а відтак почалася боротьба.
Страшна боротьба двох противників. Вона змішалася до непізнання.
– Я знаю, що ти його вбив, я!! – кликнула погаслим голосом і з безкровним лицем. – Я се знаю і хочу тобі відплатитися! – Се були її одинокі слова.
Вже туй-туй мала кинути його до землі, туй-туй задавити. Нечувана сила вступила в неї, а ненависть підтримувала. Одначе він був зручніший від неї. Він освободив праву руку й ударив її так сильно в груди, що вона заколибалася і впала. Він утік. Утікав чи не півгодини безперервним бігом, з лицем, як у дитини, до плачу викривленим і переполоханим.
В тиждень по тім померли близнята Аннині, і вона попала у меланхолію. Ходила селом і полями без цілі, з затисненими кулаками і прямо не бачила нікого перед собою. Так зайшла одного разу й до Марійки.
День був сльотний, дощ падав безперестанку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й перебирала якесь насіння.
Нараз увійшла Анна.
Увійшла у довгому чорному сердаці Докіїному, в такій же хустці на голові, і худа і бліда, мов із білого воску. Не сказавши ні слова, станула зараз коло дверей, задивившися в одну точку. Її руки звисали вділ, а п'ястуки не отвиралися.
Марійка прокинулася й хотіла вже на неї кинутися. Се ж була ходяча погроза для Сави, «кара Божа», як вона її прозвала. Вона її так само ненавиділа, як Сава. Чого хотіла вона тут? За чим прийшла? Вона ж заказала їй уже раз назавсіди переступати поріг її хати.
Івоніка стримав її.
– Ти не видиш, що вона не знає, де вона? – прошептав він. – Її очі дивляться у якийсь блудний світ! Подивися на неї!
І справді. Великі чорні очі нещасної дивилися спокійно, майже дитинно вперед себе і не впізнавали окружения.
– Що тобі треба, доньцю? – спитав Івоніка лагідно. – Хлібця?
Вона глянула на нього тихо й байдужно і, розмикаючи насилу бліді уста, сказала: – Хлібця…
Марійка подала їй хліба, а вона його з'їла. Відтак стала роззиратись по хаті. На стінах висіли почорнілі, задимлені ікони, поприбирані в цвіти і рушники. Над одною із них висіла синя жовнірська шапка Михайлова. Великими, допитливими очима приглядалася нещасна хвильку образові зі шапкою, відтак почала мінитися. Здавалося, в неї вступало життя, здавалося, відзискувала пам'ять і притомність наново. Вона оглянулася звільна несмілим поглядом довкола себе… Відтак приступила близько до Марійки і впилася своїми очима в неї. Ся подалася з переляком узад. Очі молодої жінки почали так дивно миготіти перед нею… Чи їй привиділося що в лиці старої матері? Вразила яка подібність і викликала який спомин в її затемнілій душі?
– Сава! – скричала вона нараз не своїм голосом. – Сава вбив його!! – І, кинувшися до дверей, пігнала окриленим кроком через поля…
Марійка побіліла, як стіна. Почала труситися. Не була в силі промовити одного слова.
В Івоніки виступили сльози в очах, його голова затряслася.
– Господи, рятуй та змилуйся! – промовив із цілою побожністю своєї душі, заломивши розпучливо руки.
– Вона збожеволіла! – обізвалася насилу Марійка.
– Жаль заступив їй розум! – відповів Івоніка. Потім додав: – Видиш, жінко? А ти все не вірила, що вона була Михайликова! Гадаєш – чоловік із добра з розуму сходить, з утіхи? Ми прогрішилися, Марійко! Ти прогрішилася! Я не знав, аж Докія сказала! Нам було прийняти сиротя Михайлове, як приносила та просила прийняти. Тепер уже Бог забрав їх до себе. Не стануть… нам уже ніколи… тягарем діти нашого Михайла! Не стануть… хоч би ми того на колінах день і ніч Бога благали! Будем годувати діти Савині та Рахірині… а Михайликові… вони уступилися нам навіки з дороги…
Та й захлипав уголос.
Відтак серед шаленого жалю, окинувши її зором, неначе його пхнуло вдарити її, зірвався насилу зі свого місця й метнувся надвір…
Вона лишилася одна в хаті. Біла-біліська.
Велика муха перелетіла повз неї і вдарилася з бренькотом у шибку.
Вона повела тупо за нею очима.
Не знала докладно, що з нею діялося.
Вона свої любила діти, страшно любила їх. Кров була би дала за них. Відтак щось сталося… помішалося… і тепер вона винувата… І вона відчула, що була винувата. Михайликове хлоп'я приносили до неї… ось тут, на тім порозі, подавали їй… просили за своє прийняти… вигодувати в пам'ятку по нім… собі на потіху… а вона відігнала її… з оцього порога відігнала. Хлоп'я Михайликове…
Господи Ісусе Христе!!
* * *Що їй було? Чи в неї розуму не стало? Відібрало їй розум? І метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила свої діти, хто закине їй на світі, що вона їх не любила?..
* * *«Будемо годувати діти Савині та Рахірині… а Михайликові уступилися нам навіки з дороги!..» – шепотіло щось із дна її душі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська», після закриття браузера.
