Читати книгу - "Марiя"

Дійсно, приємно було б знайти спільну мову і бути зв'язаним роботою з цією українською письменницею.

— Я прочитаю і напишу вам. Ваша адреса, мадам?

Він потиснув їй руку, і Марія пішла від нього підбадьорена. Справді, як добре було б зв'язатися з журналами, редакціями гут, у Парижі. Вона залюбки перекладатиме з французької і може перекласти деякі свої твори французькою мовою.

Адже все складається так, що їй треба лишатися в Парижі на невідомо який час. Куди їй повертатися? Після розгрому польського повстання, арештів, закриття «Основи», циркуляра міністра Валуєва, який закреслював українську мову, літературу, самий народ, після арешту Чернишевського, його брутальної громадської страти й заслання, становище літераторів жахливе. Що її там чекало на батьківщині? Та й де? Про Чернігів уже не було й думки.

Власне, яке вона мала право чекати вірності від Опанаса? А втім, щось щеміло. Як кожна жінка, вона, навіть не признаючись собі, вважала, що для чоловіка незамінна й незабутня... Вона навіть наївно була певна, що й Дорошенко ніколи не одружиться, хоча сама пропонувала висватати його за когось. Він тоді обурювався...

А в Опанаса вже й дитина є з тією співачкою... Марія ні з ким не говорить про неї, і навіть коли при ній приїжджі з рідних місць щось легковажно починають натякати й розповідати, вона припиняє це базікання. Та «на кожен роток не накинеш платок». Ну, що ж, хай буде щасливий бідолага Опанас! Він же хороша людина, тільки характер нестерпний. О боже, як могла вона витримати стільки років! їй здається життя з ним якимось доісторичним періодом. Справжнє життя почалося з Сашею. Швидше, швидше в їхній маленький будиночок над Сеною! Вона розповість йому про візит до Етцеля, і він радітиме, може, ще й дужче за неї, бо це її ще міцніше прив'яже до Парижа. Адже він також не знає, що його чекає на батьківщині, як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарізно, тепер про це не могло бути й мови.

Так. Це був тільки підрядник, нашвидку зроблений, щоб він, видавець П'єр-Жюль Етцель, ознайомився зі змістом. І те, що він читав зараз, було таким далеким, і незнайомим, і дивним.

«Хто бував на Україні? Хто знає Україну?

Хто бував і знає, тон нехай згадає, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там скрізь білі хати й вишневі садки, і весною... весною там дуже гарно, як усі садочки цвітуть і всі соловейки защебечуть...»

Він читає і мимоволі усміхається. Спочатку тому, як недоцільно обрала авторка цей свій твір: хто ж знає тут Україну?

Але читає далі маленький вступ і раптом уявляє, як ця жінка з русявими косами вночі сидить біля вікна маленького домика під соломою і слухає, як дерева ростуть, як річка тихо леліє і як солов'ї почали перегукуватися, перегукуватися, а потім усі разом защебетали і все заглушили...

І він уже всміхається не з дивного бажання письменниці почати з цього твору, а вже якось підсвідоме те все уявляючи.

Він зачитався. Яке те все було далеке, і всі звичаї, і вдачі, весь побут незнаної країни — певне, вона, авторка, дуже її любить, коли так вималювала все, і, певне, сумує за нею, бо немов проспівала якусь баладу.

І він згадав, як сумував за своїм краєм, за своїм Парижем, коли опинився у вигнанні. Він змушений був покинути Париж у 1852 році, адже він, республіканець, гарячий, завзятий, був енергійним політичним діячем, займав посади в міністерстві іноземних справ, морському міністерстві, був генеральним секретарем кабінету. Але коли владу захопив цей підступний, віроломний Наполеон III — «малий Наполеон», як назвав його Віктор Гюго, після цього ганебного перевороту скільки друзів Етцеля і він сам опинилися у вигнанні! Його улюблений Віктор Гюго під чужим ім'ям теж переїхав спочатку до Брюсселя, де влаштувався і Етцель. Та потім Гюго переїхав на острів Джерсі, а потім Гернсей. Гюго й досі у вигнанні, він не захотів повертатися і після оголошеної амністії, поки, як казав він, «у вигнанні свобода». Там, над океаном, народжуються його полум'яні твори. Його блискучий памфлет «Малий Наполеон», його вірші, зібрані у книжці «Відплата», видав Етцель так само. як і перші його романи. Етцель після амністії не так давно повернувся до Парижа. Він вважав, що як видавець—а він був природженим видавцем, — він більше зробить для батьківщини. Йому писала про це і Жорж Занд, старий його друг, що він мусить приїхати працювати тут. І це не зрада його республіканських ідеалів. Його просвітительська діяльність повинна бути в нього зараз на першому плані.

Справді, він був природжений видавець, винятковий видавець.

У чому талант видавця? Відчути, що потрібно народу. Відчути Івсі передові ідеї доби — де б вони не народилися, в якій країні, якої б мовою не були проголошені — і якнайшвидше перекласти рідною мовою, і зробити здобутком своєї культури, і, найголові яіше, відчути талант у скромному молодому письменнику, і, пішовши на риск, підтримати його. Згуртувати навколо видав- ництва письменників, художників, обов'язково й художників, і в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки і завжди було спроможним підтримати того автора, який через будь-які причини перебуває в матеріальній скруті. Дати можливість йому працювати.

Нещодавно приніс йому несподіваний роман не відомий нікому Жюль Верн. В романі дивно переплетені наука й фантастика, і все осяяно благородними, гуманними пошуками вчених, дослідників, мандрівників, і все викладено в гострому сюжеті.

Син Етцеля Жюль-Жюль, підліток, прочитав не відриваючись. Етцель-батько переконаний: книги Жюля Верна читатимуть і дорослі, і молодь, і діти! Як вони поширюватимуть кругозір кожного підлітка, прилучатимуть до новин науки і виховуватимуть бажання невтомної праці, пошуків. Він уклав і підписав з молодим Верном договір, — на двадцять років! По роману