Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Центральною Радою був просто незрозумілим. Він вважав — і це, власне, так і було, — що в Тимчасового уряду і в Центральної Ради інтереси абсолютно однакові: треба створити республіку — таку, як, скажімо, у Франції або, на край, в Сполучених Штатах Америки. Де ж, як не у Франції чи Сполучених Штатах Америки, такий простір для ініціативи і такі перспективи для тріумфального шествування капіталу? Щодо особистого інтересу міністра Тимчасового уряду, пана Терещенка, то весь він був на його рідній Україні — в українській промисловості: хто ж, як не він, був елітою української буржуазії? Сказати по совісті, то він щиро вважав, що свою «Історію України» професор Грушевський написав якщо не про нього самого та його рід, то — для нього самого та його роду. Тому до Грушевського він завжди ставився з глибокою пошаною. І всі чвари поміж Центральною Радою та Тимчасовим урядом були йому тільки прикрі, як завжди прикрі будь–які незгоди та незлагоди в одній сім'ї.

А взагалі Терещенко перебував зараз у доброму гуморі. Дарма що ці три дні проминули в безперервних і безрезультатних досі нарадах, він — один поміж усіх — устиг–таки поладнати одну вельми важливу справу. Він скликав усіх київських фінансистів та промисловців і своїм беззаперечним авторитетом — не стільки міністра, як найбагатшої людини на Україні — домігся рішення: на вимоги підвищити заробітну плату, на заведення явочним порядком восьмигодинного робочого дня, на спроби здійснити робітничий контроль над підприємствами — відповісти локаутом! Локаут оголосили вже Деміївський рафінадний завод, заводи Орловського, Лева і Чорноярова, «Інженер», обмундирувальні майстерні Шульмана. За ними підуть і інші, крупніші…

Замість Терещенка заговорив Церетелі:

— Товаришу Винниченко, як колега по партії, звертаюсь до вас…

Винниченко знизав плечима:

— Петлюра теж соціал–демократ…

— Але ж ви, пане Винниченко, — майже зойкнув Корейський, — глава уряду, прем'єр–міністр!

Винниченко звівся і картинно вклонився:

— Дякую. Це ми почули вперше. Отже, уряд наш визнано і прийнято автономію України?

Проказавши це, Винниченко з достоїнством сів. Він був цілком задоволений з себе. Либонь, не так вже й погано починав він кар'єру глави уряду, тобто найпершого дипломата?

2

Втім, дипломатична кар'єра Винниченка почалася трохи раніше — кілька днів тому, і теж, як він гадав, непогано.

Дипломатична місія, з якою посилав його Грушевський до Тимчасового уряду, зазнала невдачі: Керенський сказав — ні! — і довелося самочинно оголосити автономію України. Тоді, другого ж дня після оголошення Універсалу, Винниченко — тепер вже глава уряду — надіслав свою дипломатичну місію — і не до Тимчасового уряду, а до… містера Рутта, глави дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Петрограді.

Колишній державний секретар США, сенатор Рутт, тільки США вступили в війну, прибув у революційну Росію на допомогу послові США Френсісу та з двома спеціальними завданнями. По–перше, він привіз з банків США авізо на позику в сто мільйонів американських доларів — в рахунок обіцяної урядом США допомоги Росії в п'ять мільярдів, під заставу залізниць України й Сибіру. По–друге, він мав домогтися, щоб Росія — у відплату за допомогу — негайно відновила активні бойові дії на фронтах…

Винниченко доручив своїй місії також дві справи. По–перше, довідатися в містера Рутта, чи нема нарешті від президента Вільсона відповіді на звернення, подане ще Товариством українських поступовців у березні місяці? По–друге, — чи не вдасться з тих ста мільйонів урвати бодай дещицю і для Центральної Ради?

Дипломатів Генерального секретаріату прийняли: сам сенатор Рутт, генерал Хью Скотт, адмірал Джемс Глекнон і полковник Ріггс, військовий аташе США в Петрограді.

Прийом був якнайлюб'язніший. Пили соду–віскі, курили справжні гавани — два долари штука. Американці виявились хлопцями компанійської вдачі і охоче розповіли свої прожекти на найближче майбутнє. Сенатор Рутт, обтяжений дипломатичними справами, мав залишитись у Петрограді. Генерал Скотт — із звичайної туристської цікавості — збирався відвідати Москву, щоб оглянути її «сорок сороков», а заразом і проінспектувати московські військові заводи. Адмірала Глекнона вабила, певна річ, морська стихія, і він мав намір здійснити невеличкий вояж на береги Чорного моря. Довідавшись, що Одеса знаходиться теж на Україні, допитливий адмірал поцікавився — чи гарні одеські дівчата, чи високої якості марка шустовського коньяку, та яким тоннажем можна обчислити Чорноморський флот, військовий у Севастополі та торговельний в Одесі? Він гаряче пообіцяв, повертаючись з прогулянки по Чорномор'ю, неодмінно завітати до Києва — щоб оглянути славнозвісні фрески Софійського собору, лаврські печери з мощами та українізовані полки Центральної Ради, нехай і сухопутні. Проти того, щоб негайно українізувати весь Чорноморський флот, ґречний адмірал Глекнон не мав жодних заперечень… Полковник Ріггс, своєю чергою, поінформував, що з вивчення прибалтійських країн, якими він клопотався протягом цих років війни, він віднедавна якраз переключився на пильне вивчення історії та території України, бо от–от чекає на перепризначення на вирішальний Піїзденно–Західний фронт. Ріггс аж ніяк не заперечував проти того, щоб цей фронт і взагалі перейменувати на «украшський», раз він проходить через території виключно українські, і коли це має значення для