Читати книгу - "Заручені"

з немовлятами на руках; діти, налякані окриками, стогонами і всім оцим зборищем дужче, ніж неясним страхом смерті, з голосними зойками кликали відсутніх матерів і рвалися додому. Та де там! Може, мати, про яку вони думали, що вона спить удома в своєму ліжку, впала на нього, несподівано заскочена чумою, й лежить там тепер непритомна, поки її відвезуть на возі до лазарету або й просто в могилу, якщо віз приїде надто пізно. А можливо,— о лихо, гідне ще більш гірких сліз,— ця мати, пригнічена власними муками, забула про все, навіть про своїх дітей, і думала тільки про одне: умерти з миром. Та все ж і серед цього загального сум'яття подивувалися приклади стійкості й людинолюбства: батьки, матері, брати, сини, подружжя підтримували своїх близьких, шепочучи їм слова втішення, і не лише самі дорослі, але й маленькі дівчатка та хлопчики, тягнучи своїх молодших братиків та сестричок, з розважливістю й співчуттям дорослих умовляли їх бути слухняними, запевняючи, що їх ведуть у таке місце, де їх доглядатимуть, щоб вилікувати.

Під час цього сумного й зворушливого видовища одна думка непокоїла й безперестань хвилювала нашого подорожнього. Адже будинок, що його Ренцо шукав, мав стояти десь поблизу, і хто знає, може, саме в цьому натовпі... Та коли вся юрба пройшла мимо і сумнів розвіявся, Ренцо звернувся до монатті, який ішов позаду, й спитав його про вулицю та про будинок дона Ферранте. «Забирайся к бісу, телепню!» — пролунало у відповідь. Ренцо й не подумав відповісти на це, як належало б, але, помітивши за два-три кроки комісара, що завершував процесію і мав трохи більш людський вигляд, звернувся до нього з тим самим запитанням. Цей, показавши палицею туди, звідки йшов сам, відповів: «Перша вулиця праворуч, останній великий будинок ліворуч».

З новою й ще більшою тривогою в душі юнак попрямував у вказаному напрямку. Невдовзі він опинився на тій вулиці й відразу побачив будинок серед інших, набагато нижчих і бідніших. Ренцо підійшов до замкнутого парадного входу, взявся рукою за дверний молоток і потримав його якийсь час у висячому положенні, неначе вагаючись перед урною, перш ніж вийняти квиточок, де написано «життя» або «смерть». Нарешті він підняв молоток, і пролунав рішучий стукіт.

За кілька хвилин прочинилось віконце, з якого виткнулася голова старої, придивляючись, хто б це міг бути. Переляканий вигляд її обличчя ніби запитував: «Монатті? Волоцюги? Комісари? Мазальники? Чорти?»

— Найласкавіша синьйоро,— дивлячись на неї, промовив Ренцо не дуже впевненим голосом,— чи не живе тут сільська дівчина, на ймення Лючія?

— Її тут уже немає, йдіть собі,— відповіла жінка, збираючись зачинити вікно.

— Одну хвилинку, на бога. Невже її тут уже немає? То де ж вона?

— У лазареті,— і жінка знов почала зачиняти вікно.

— Зачекайте хвилинку, ради всього святого! У неї чума?

— Авжеж. Подумаєш, що ж тут дивного? Ідіть собі.

— Який-бо я нещасний! Постривайте! Вона тяжко хвора? І давно?

Але тим часом вікцо захряпнулося по-справжньому.

— Найласкавіша синьйоро, на бога, одне тільки слово! В ім'я ваших загиблих близьких! Адже я вас ні про що більше не питаю. Послухайте лишень!

Та всі його благання залишились голосом волаючого в пустелі.

Вражений такою смутною звісткою й розлютований таким обходженням, Ренцо знову схопився за молоток; спираючись рукою на двері, він стискав і крутив його, нарешті підняв, щоб з горя постукати ще раз, але так і завмер, тримаючи його в повітрі. В такому збудженому стані він обернувся подивитися, чи поблизу немає якого-небудь сусіда,— можливо, від нього вдалося б почути точніші відомості, яку-небудь вказівку або натяк. Та першою і єдиною людиною, що її він побачив кроків за двадцять від себе, виявилась іще одна стара жінка. Її обличчя виказувало жах, ненависть, нетерплячку й злість, очі якось дивно блукали, вони водночас дивилися і на Ренцо, і кудись удалину. Рот їй був широко розкритий, здавалося, вона ось-ось закричить на все горло, але воднораз жінка ніби затамувала дух. Вона рвучко випростувала вгору свої сухорляві руки, то розчепірюючи, то стискаючи поморщені, схожі на пазурі, пальці, немов збираючись схопити щось. З усього було видно, що їй хотілося згукати народ, але так, щоб незнайомець цього, не помітив. Коли їхні погляди зустрілися, вона, зробившись іще огиднішою, задрижала, ніби спіймана на місці злочину.

— Що за чортівня,— почав був Ренцо, і собі підносячи руку в бік жінки, але та, згубивши надію, заскочити його зненацька, випустила крик, який доти стримувала.

— Мазальник! Тримай його, тримай мазальника!

— Хто? Я? Ох ти ж, відьма клята! Ти замовкнеш чи ні! — закричав Ренцо й підскочив до неї, щоб налякати й змусити замовкнути.

Але він одразу зметикував, що, мабуть, насамперед треба подумати про себе. На пронизливий вереск старої звідусіль стали, збігатися люди, щоправда, не так багато, як це бувало в подібних випадках місяців три тому, та все ж їх було більше ніж досить, щоб на свій розсуд учинити розправу над однією людиною. Тієї ж миті знову розчинилося вікно, й нещодавня грубіянка, цього разу зовсім вихилившись назовні, також заходилася горлати:

— Хапайте його, хапайте! Певно, він із отих негідників, які вештаються всюди й мажуть двері добрим людям!

Ренцо не став довго розмірковувати: він одразу збагнув, що краще втекти від розлюченої юрби, аніж порозумітися з нею. Зиркнув праворуч, ліворуч, прикинув, де найменше народу, й шмигнув у той бік. Відштовхнувши когось, він звалив першого, який перегородив йому шлях, дужим ударом у груди відкинув кроків на вісім другого, що підбіг йому навстріч, і щодуху помчав геть, розмахуючи своїм вузлуватим кулаком, погрожуючи всякому, хто б надумав стати впоперек дороги. Попереду вулиця була порожня, але за спиною він чув загрозливий тупіт і ще грізніші розпачливі вигуки: «Тримайте, тримайте його! Тримайте мазальника!» Ренцо не знав, коли його переслідувачі відстануть, не бачив, де можна було б від них сховатися. Гнів його перейшов в шаленство, тривогу заступив розпач. В очах потьмарилося, він схопився за ніж, висмикнув його з піхов, спинився й обернувся — його обличчя було таке зле та люте, яким не бувало жодного разу в житті. Випроставши руку і потрясаючи в повітрі блискотливим лезом, він закричав:

— У кого стане духу, хай виходить уперед, мерзотник! Я його ось цим так мазну, що довго пам'ятатиме!

Але з подивом і неясним почуттям деякого заспокоєння він побачив, що його переслідувачі вже спинилися й нерішуче тупцяють на місці, горлаючи далі, розмахуючи руками в повітрі, наче біснуваті, й роблячи якісь знаки, мабуть, людям позаду нього. Ренцо озирнувся й побачив воза, що під'їжджав