Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Колись і ми покатаємося на лижах.

— За два місяці відкривається лижний сезон у Мюррені,— сказала Кетрін.

— Поїдемо туди?

— Гаразд, — сказала вона.

Ми поминули інші вітрини й завернули на бічну вулицю.

— Я тут ніколи не була.

— Цією дорогою я ходив до госпіталю, — пояснив я.

Вулиця була вузька, і ми йшли з правого боку. Серед туману туди й сюди проходили люди. Вітрини, всіх крамниць були освітлені. В одній вітрині нашу увагу привернули, викладені гіркою сири. Я зупинився перед зброярською крамницею.

— Зайдімо, на хвилину. Мені треба купити зброю.

— Яку зброю?

— Пістолет.

Ми зайшли. Я розстебнув ремінь з причепленою до нього порожньою кобурою і поклав на прилавок. За прилавком стояли дві жінки. Вони виклали переді мною кілька пістолетів.

— Треба, щоб підійшов сюди, — сказав я, відкриваючи кобуру. Вона була з сірої шкіри, вже не нова: я купив її з рук, щоб носити в місті.

— Тут є добрі пістолети? — запитала Кетрін.

— Та всі вони приблизно однакові. Можна спробувати оцей? — спитав я жінку.

— У нас тепер нема де стріляти, — відказала вона. — Але це добрий пістолет. Ви не помилитесь, якщо візьмете його.

Я клацнув курком і відтягнув затвор. Пружина була досить туга, але затвор ходив легко. Я приціливсь і знову спустив курок.

— Він не новий, — сказала жінка. — Він належав одному офіцерові, що був чудовим стрільцем.

— Він купив його у вас?

— Так.

— А як же він знов потрапив сюди?

— Продав його ординарець.

— Може, і мій десь тут у вас, — сказав я. — Скільки за цей?

— П'ятдесят лір. Дуже дешево.

— Гаразд. Мені ще потрібні два запасні магазини та коробка патронів.

Вона дістала те і те з-під прилавка.

— А шабля вам не потрібна? — спитала вона. — Я маю кілька вживаних, зовсім дешево віддам.

— Я їду на фронт, — сказав я.

— Ну, тоді шабля вам ні до чого.

Я заплатив за пістолет і патрони, заправив магазин і вклав на місце, засунув пістолет у порожню кобуру, наповнив патронами запасні магазини й сховав їх у шкіряні кишеньки на кобурі, а тоді знов підперезався й застебнув пряжку ременя. На поясі відчувалась вага пістолета. І все ж таки, подумав я, краще б мати пістолет армійського зразка. До нього завжди дістанеш патрони.

— Ну от, тепер ми озброєні до зубів, — сказав я. — Це єдине, про що ніяк не можна було забути. Мій пістолет хтось поцупив дорогою до госпіталю.

— Сподіваюся, це справді добрий пістолет, — сказала Кетрін.

— Чи не треба вам ще чого? — спитала жінка.

— Та начебто ні.

— При пістолеті є шнур, — сказала вона.

— Еге ж я бачив.

Жінці хотілося продати ще щось.

— А свисток вам не потрібен?

— Та ні.

Жінка попрощалася з нами, і ми вийшли на тротуар. Кетрін позирнула на вітрину. Жінка глянула і вклонилася нам.

— А навіщо оті маленькі дзеркальця, вправлені в дерево?

— Приманювати птахів. Їх розкладають серед поля і жайворонки злітаються туди, а італійці стріляють їх.

— Ач які вигадливі,— сказала Кетрін. — А ти у себе в Америці не стріляєш жайворонків, любий?

— Зумисне — ні.

Ми перейшли вулицю і рушили далі протилежним тротуаром.

— Тепер мені трохи полегшало, — сказала Кетрін. — А то було страх як погано, коли ми пішли.

— Нам завжди буде добре, коли ми разом.

— Ми завжди будемо разом.

— Так, якби не те, що сьогодні опівночі я від'їжджаю,

— А ти не думай про це, любий.

Ми простували далі. У тумані вуличні ліхтарі були жовті.

— Ти не стомився? — запитала Кетрін.

— А ти?

— Я ні. Так приємно гуляти пішки.

— Тільки не будемо надто довго.

— Ні.

Ми повернули в провулок, де не було ліхтарів. Я спинився й поцілував Кетрін. Цілуючи її, я відчув її руку на своєму плечі. Вона обгорнулась моїм плащем, і тепер він укривав нас обох. Ми стояли в провулку, прихилившись до високої стіни.

— Ходім кудись, — мовив я.

— Ходім, — озвалася Кетрін.

Ми пішли далі тим провулком, і він вивів нас на ширшу вулицю, що тяглася понад каналом. На другому боці була цегляна стіна і будинки. Попереду я побачив трамвай, що їхав через міст.

— Біля мосту можна взяти візника, — сказав я.

Ми стали на мосту в тумані, чекаючи екіпажа. Проїхало кілька трамваїв, у них було повно людей, що поверталися з роботи. Нарешті показався екіпаж, але він був зайнятий. Туман поступово перетворювався на мжичку.

— Ходім пішки або сядьмо в трамвай, — сказала Кетрін.

— Зараз буде екіпаж, — сказав я. — Вони тут часто їздять.

— Онде їде, — сказала вона.

Візник зупинив коня і спустив металеву стрілку на лічильнику. Верх екіпажа був піднятий, і з нього капало візникові на плечі. Його лакований циліндр виблискував від вологи. Ми сіли позаду, де було зовсім темно за піднятим верхом.

— Куди ти сказав йому їхати?

— До вокзалу. Там напроти є готель, і ми зможемо в нього піти.

— Отак як є? Без поклажі?

— Еге ж, — сказав я.

Дорога до вокзалу була довга, бічними вуличками, під дощем.

— А чи не повечеряти нам? — спитала Кетрін. — Боюся, що я захочу їсти.

— Повечеряємо в готелі.

— Я не маю в що перевдягтися. Навіть нічної сорочки не взяла.

— То купимо, — сказав я і гукнув до візника. — Їдьте на Віа Мандзоні!

Він кивнув головою і на другому розі повернув ліворуч. На тій великій вулиці Кетрін почала виглядати потрібну крамницю.

— Отут, — сказала вона.

Я звелів візникові спинитись. Кетрін вийшла, перебігла тротуар і зникла в крамниці. Я сидів у екіпажі й чекав на неї. Дощ усе йшов, і я чув дух мокрої вулиці та пари, що здіймалася від коня під дощовими бризками. Кетрін вийшла з пакунком, сіла в екіпаж, і ми поїхали далі.

— Я така марнотратка, любий, — сказала вона, — зате сорочка дуже гарна.

Біля готелю я попросив Кетрін зачекати в екіпажі, а сам пішов домовлятися з управителем. Кімнат було скільки хочеш. Потім я повернувся до екіпажа, заплатив візникові, і ми з Кетрін зайшли до готелю. Хлопчисько у лівреї з блискучими гудзиками ніс за нами пакунок. Управитель вклонився і провів нас до ліфта. Там було багато червоного плюшу та бронзи. Управитель поїхав нагору разом з нами.

— Мосьє і мадам повечеряють у номері?

— Так. Пришліть нам, будь ласка, меню.

— Чи не зволите щось на окреме замовлення? Якусь дичину, м’ясне суфле?

Ліфт поминув три поверхи, клацаючи на кожному, тоді клацнув ще раз і спинився.