Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Досі не можу зрозуміти, як ви мене знайшли, Олексію Григоровичу.

— Я ж сказав: солідарність знедолених. Дякуйте не мені, а добрим душам, які є на світі.

Звісно ж, я здогадався про ту добру душу: Леся Шепелява! Вона досить прозоро натякала в своєму листі, що дехто цікавиться моїм місцеперебуванням. А я, мугир нещасний, навіть не відповів дівчині, вже не кажучи про подяку!

Професор збирав чайний посуд, ніби виправдовуючись за невлаштованість побуту, пояснював:

— Ідеальні умови — це ще не ідеальне життя взагалі. Скажімо, на станції ви можете роздобути хоч і цілий вагон вугілля або заліза, але пачку грузинського чаю треба привозити з Києва або й самої Москви. Тут є так званий лабораторний корпус, де ви можете знайти собі тихий закуток, але немає навіть школярського мікроскопа! Щастя, що в мене зберігся старенький мідний «цейс». Паталашка влаштував для співробітників їдальню, щоб заощаджувати їхній час, але в тій їдальні влітку й узимку одне-єдине блюдо: шніцель рубаний з макаронами — кошмарна страва епохи соціалізму! Опріч усього іншого, тут, як і скрізь, в самому розпалі боротьба людей. В цьому ви матимете нагоду пересвідчитися. А сьогодні ми зробимо так. Спати ви будете в мене. В тій кімнатці мій холостяцький барліг, отож вам доведеться тут, серед книжок. Ви як — можете спати серед книжок?

— В мене ще ніколи не було їх стільки, щоб спробувати.

— Ну, то тепер спробуєте. Диванчик, щоправда, куценький для вас.

— Не турбуйтеся, Олексію Григоровичу, я можу спати й на підлозі. Повірте: маю величезний досвід.

— Вчені не повинні спати на підлозі. Їм треба бодай трохи підніматися над землею. І, коли хочете, над дурнями. Сократ для цього підвішував під стелею великого коша, до якого не могла дістати навіть його несамовита Ксантипа. Правду кажучи, вам не треба буде коцюрбитися на цьому диванчику, бо ось тут поряд вас жде такий самий будиночок, як і цей, і там є якась обстава, щоправда, все просте, дерев’яне, саморобне, але доволі практичне. Коли б ви повідомили про приїзд, дім був би зготовлений для вас: натоплено, прибрано, навіть відерце з водою в передпокої. А так — треба буде підождати…

— Тепер я можу ждати хоч і сто років! — засміявся я.

— Про століття ми ще поговоримо. Сарданапал і Валтасар! Український народ має унікальну долю. Він нагадує бджолу, в якої постійно забирають назбираний нею мед. Вічний грабунок. Але в нас пограбували не сезонні взятки, а цілі століття одразу! Тисячолітня бджола і вічний грабунок.

Саме була нагода сказати професорові, який заговорив про тисячолітню бджолу, що я не просто колишній капітан Сміян, колишній студент, нинішній лаборант агростанції імені Й. В. Сталіна, а тисячолітній Миколай, який живе на цій землі навіть з часів Святослава, Володимира і Ярослава, а ще від Оскола — Аскольда, і від скіфів, і від тих анатолійських кіз, що примандрували в ці степи з Фракії, а з ними прийшли слова «просо», «м’ясо», «колесо» і велика мудрість володіння землею, та я не заговорив про те, що бродило в мені несвідомо, на рівні первісних відрухів і відчуттів, я знав, що для цієї розмови настане час, бо попереду в нас тепер була коли й не вічність, то принаймні кількість часу, достатня для поєднання душ.

Ми вийшли на мороз, професор у своїх червоних лисицях, в соболиній боярській шапці, в товстих теплих валянцях, я в хромових чобітках і в офіцерській шинельці з двома рядами мідних ґудзиків, які світять, та не гріють, але сьогодні одіж не мала значення, мороз відскакував од мене, як горох від стіни, сніг рипів і під професорськими валянцями і під моїми офіцерськими чобітьми однаково радісно й обнадійливо.

Будиночок, який нібито призначався для лаборанта Сміяна з дружиною (Оксано, де ти, де?), був такий самий, як і в професора Черкаса: дві кімнатки, маленькі сіни, грубка, лежанка, навіть надвірні двері теж червоні — добрий знак надії й майбуття.

— До революції, як вам, мабуть, відомо, — розповідав Олексій Григорович, — не існувало так званих проектних інститутів і, звичайно ж, цілковитим абсурдом вважалося те, що панує в нас на кожному кроці: затвердження проектів будівництва. Просто вчені звернулися до губернського земства, земство виділило потрібні кошти, ми знайшли підрядника, той, щоб обійтися місцевими засобами, звернувся до селян-степовиків, і ось за одне літо виросло все, що ви тепер бачите. Нічого особливого, звичайні хатки з саману, але на гранітних підвалинах, щоб не вростали в землю. Покрівлі не солом’яні, що було б практичніше, як показує тисячолітній досвід, а бляшані — своєрідний снобізм, щоб засвідчити особливе призначення цих будувань. Червоний сурик над степом — ото й усе, чим різнилася агростанція від довколишнього світу. А так — звичайне степове село. Вишневі садки, ставок з качками і рибою, весняні соловейки і серпневі зорі в темно-синьому небі. Щоправда: в нас був «лабораторний корпус». Довгий-предовгий будинок, маленька кімнатка в ньому для кожного вченого і оптимальне на ті часи технічне оснащення кожної такої лабораторії. Щириця вивіз усе це в евакуацію і повернувся з порожніми руками. Ніхто не спитав його, де він все те подів, а коли я торік приплентав сюди, спливаючи професорською кров’ю, і спробував нагадати Щириці те, що тут колись було, і поцікавитися, куди воно поділося, він відгуркнувся барабанним грюкотом епохи: «Дружба народів! Все залишили нашим друзям-казахам, а наше завдання — все відновити на вищому рівні!» Хотів би я бачити той вищий рівень, коли б не зберігся мій старенький «цейс»! Тоді цей нікчемний чоловік заявляє: «Скажіть спасибі, що збереглася агростанція!» Тобто, збереглися оці нетривкі глиняні будування, через які двічі прокотилася війна: влітку сорок першого і восени сорок третього. Але хто зберіг «Половецький степ»? Хоч як це дивно: німці, окупанти, загарбники. Я недовірливо гмикнув:

— Щось мені не доводилося бачити їхнього благодійництва!

— Не було його й тут. Агростанція стала концтабором.

— Концтабором?

— Саме так. В адміністративному корпусі жив комендант.

— Це в отому — з колонами?

— Колони приліпив уже тепер Паталашка. У нього номенклатурний синдром. На конторі — колона, в кабінеті сейф і килим. До речі, саме за сейф і килим мені вдалося виміняти вас.

— Виміняти на сейф?

— Тепер це абсолютно не має значення. Сарданапал і Валтасар! Я почав вам про німецького коменданта. Здається, він був учений агроном і довірений якогось барона з Східної Пруссії. В приміщення