Читати книгу - "Останнє літо"

Що Гудков знайде собі діло, сумніватись не доводилось. Без діла сидіти він не вміє. А от яку відповідь дадуть у санчастині штабу — невідомо. Гудкову все ще здається, що ти ад’ютант командуючого. А ти вже не ад’ютант!

— Поговорю, — пообіцяв Синцов. — Може, що й вийде.

І автобус, і віліс Кузьмича поїхали, а другий віліс стояв на місці, чекав.

Синцов перед дорогою витяг пачку «Біломору» і подав Гудкову та Сергієві, водію зв’язківців, — той як учора в хвилину загибелі заступив Гудкова, так і досі їздив на цьому вілісі.

— Заїдемо по дорозі назад до санвідділу. Хочу дружині записку залишити, — сказав Синцов, коли закурили.

— А то, певна річ, тривожиться за вас, — поспівчував Гудков, хоч сам Синцов якраз про це найменше думав.

У сапвідділі знають подробиці смерті командуючого, що тільки він один загинув, а всі інші цілі.

— Невдаха я все-таки. Одне на одне… — затягнувшись кілька разів підряд, гірко сказав про себе Гудков.

— А що ви могли?

— Не міг, а все думаєш: не догадався, як їхати!

Коли б трохи натиснув — і не наздогнав би осколок. Ходжу, наче винний.

І Синцов, дивлячись на засмучене обличчя Гудкова, подумав: «Хоч і не винен, та ще не відомо, чи захоче хтось у штабі їздити з ним після цього. Вголос у такому марновірстві не зізнаються, а їздити, цілком можливо, не захочуть».

— Що, рушили?

Гудков незграбно поліз на заднє сидіння — не звик бути пасажиром. Синцов сів спереду. Хвилину постояли, дивлячись на ІЛи, що злітали напереріз, і рушили.

Того ранку, коли Синцов їздив на аеродром, Зінаїда не відправляла, як учора, поранених, а сиділа в санвідділі і за наказом свого начальника Рослякова готувала відомості для Військової ради армії.

Армія все далі, вперед, одходила від станції постачання, і, хоч поранених було не так уже й багато, з летючками виникали труднощі через дедалі напруженіший потік вантажів. Треба було вирішити, як бути; може, додатково сформувати свою санітарну колону з трофейних німецьких грузовиків і нею подавати частину поранених не на станцію постачання, а глибше в тил, просто до сортувальних госпіталів?

Росляков зранку поїхав доводити фактами, що таку колону можна зібрати. Замість Зінаїди на станцію послав іншого лікаря, а її засадив підсумувати факти затримки летючок.

Поки Росляков ще не поїхав, вона попросила його допомогти зв’язатися з Синцовим, — сказати про Таню.

Росляков з’єднав її з оперативним черговим і тієї ж миті вскочив у машину й поїхав. Уже без нього почувши від чергового, що Синцова немає, — поїхав проводжати тіло командуючого, — Зінаїда попросила переказати Синцову, коли повернеться, що його дружина поранена, евакуйована й залишила для нього листа.

— Перекажемо, — пообіцяв оперативний черговий і поклав трубку.

Зінаїда передала все це через оперативного чергового, щоб там, у штабі, знали, що дружину Синцова поранено.

Така звістка полегшувала йому можливість вирватись і приїхати. А приїхати було необхідно. Зінаїда, повернувшись зі станції, все-таки прочитала Таниного листа.

Першого разу, коли Таня накинула їй цього листа, Зінаїда протримала добу й віддала. А тепер прочитала.

І не шкодувала про це. «Нехай хоч з кулаками кидається, — думала Зінаїда про Синцова, — а скажу йому, що прочитала! Заклеїла знову так, що не помітить, а все одно скажу! Бо без цього не можна пояснити йому, що він повинен затримати Таню, хоч вона й поїхала». Їй здавалося, що вона може його навчити, як це зробити. Хоч насправді вона зовсім не знала, що їй треба казати Синцову, бо не знала найголовнішого — як він сам поставиться до того, що може бути жива його дружина, — яку вважали загиблою. А що, як він кохав її більше, ніж Таню? І досі кохає?

Дотепер у Зінаїдиних очах, в очах жінки з невдалим сімейним життям, Таня, незважаючи на всі свої знегоди, була щасливою. І через те, що Таня, виявляється, теж нещаслива, Зінаїда тепер ще дужче любила її й хотіла допомогти їй. Чим допомогти, вона сама не знала, проте, як властиво людям сильної вдачі, вважала, що все це має статися само собою, бо це правильно.

Коли Синцов увійшов до хати, де сиділа за столом Зінаїда і писала якийсь папірець, вона, звівши на нього очі, здивувалась, як швидко він з’явився.

— Здрастуй. Уже переказали тобі? — Вона підвелась назустріч Синцову.

— Що переказали? Нічого мені не переказували. Їздив на аеродром, супроводив, у Москві ховатимуть. По дорозі назад заїхав… Знаєш, звичайно, що в нас?

— Знаю, — сказала Зінаїда, подумавши про себе: «Я-то знаю, а ти ось не знаєш». — Сідай. — І, ще не вирішивши, з чого почати про Таню, відтягла час, запитала — Ти з ним був, коли це сталося?

— З ним.

— І тобі нічого?

— Нічого. Тільки його одного… І водієві руку.

— Нам так і казали.

— Так воно й є.

Зінаїда більше не розпитувала, мовчала, і він був радий з того.

— Тані немає?

Синцов розумів, що Таня могла бути тут серед дня тільки випадково, а проте спитав.

— Немає.

— Я напишу їй записку й залишу в тебе.

Синцов потягся до польової сумки.

— Стривай, — зупинила його Зінаїда. — Її вчора поранено. Небезпеки немає. Поранення не тяжке, можна вважати — легке.

Він тупо подивився на неї, ніби все ще не зрозумів, що вона сказала. Потім спитав:

— Де вона?

— Повезли в тил. Сама вчора ввечері повантажила на летючку. Шукала тебе зранку, дзвонила через чергового. Коли ти зайшов, подумала: він переказав…

— Куди? — спитав Синцов, не відповідаючи на неважливе: «дзвонила — не дзвонила», «переказав — не переказав»…

— У спину, — сказала Зінаїда. — Осколок гранати, невеликий. Усередині нічого не зачепив, ні