Читати книгу - "Останній пророк"

Не знаю, як виглядає ця священнича еволюція з погляду юдейської ортодоксії, але в контексті тодішніх «ідейних», з дозволу сказати, суперечок і пересварок активної людності вона могла би сприйматися як психологічна підготовка до, кажучи сучасною мовою, замирення з дійсністю. Але це було б надто банально для юдея-філософа. В нього глибший, багатоактний хід думок, аж до парадоксальності. НІЩО навчило його цінувати життя, яке і є мостом «між мною, дочасним, і Ним, Вічним». Людина може поєднати НІЩО й УСЕ. Але виглядає так, ніби це поєднання відбувається через смерть. З кожною смертю Він наближає нас «через безодню вічности до Себе. І коли остання смерть діткнеться підніжжя Його трону, тоді лише не буде ні життя, ні смерті, і ми всі зіллємося з Ним в одно!» Отже, залишається втихомирено чекати цього злиття? Бо смерть продовжує міст-життя «аж до Нього, що зветься… Все!» Так Ніщо стає Усім. І тут Давид розвиває свою версію світової обраності юдеїв.

Майже як той наш Давид у «Людині покірній», але в іншому ціннісному напрямку. Обраності в благословенному стражданні. Благословенні нужда, утиски, кривда, чужинецька зневага. Бо на це «вибрав Він нас із юрби своїх народів. У цьому наша велич, наша недоля і наше право на майбутність» (думка про обраність не як про вивищення, а як про тягар і жертовність, обраність на жертовність, — не раз трапляється у староєврейських текстах, і не лише в них. Скільки вже довкола цього досвіду було всіляких і версій, і зловерсій![55]). Та народ не розуміє цього. Має прийти Месія і повести народ. Але ніхто не знає, коли він прийде. І не знати, чи прийде, бо народ ще не готовий його прийняти. «Бруд наших душ і злобність помислів наших не припускають його до нас, Захарію! Очиститися треба! Перемінитися!» Це каже той-таки Давид.

Заклики до всенародного очищення (переважно силового) в історії народів звучали не раз і ніколи не віщували нічого доброго. Тому навіть далекий від наших часів і нашого досвіду (але не чужий авторові роману) Захарій лякається патосу свого наставника. Однак Давид, здається, має на увазі інакше очищення — моральне самоочищення. «Мусимо стати іншими, коли хочемо дочекатися Месії. Любити й благословити життя, хотіти вічности для нього — ось чому маємо навчитися! З радістю офірувати і з надією терпіти!» Це вже ближче до розгадки того, що має принести Месія. Та не встигає Захарій заспокоїтися такою перспективою, як Давид своє плетиво роздумів несподівано (таки зовсім несподівано, бо різко суперечить собі самому) вивершує провіщенням кривавої боротьби, чим приголомшує Захарія, як колись був приголомшив його таємничий нічний гість-чужинець. І таким же чужинцем здається йому тепер і його колишній навчитель Давид. «Ввижається мені боротьба велика, пролиття крови, нищення, плач і ридання! (…) Лише сумно мені, що безсилий я прискорити той річенець. Прихід і відхід цієї страшної купелі для душі народу, з якої він вийде назустріч Месії чистий і осяйний!»

Але Захарій уже не чує його — він знепритомнів, як і тоді у Храмі… Захарієва душа не приготовлена до такого оптимістичного апокаліпсису, хоч і не чужого духові біблійних пророків…

І ось коли бачимо високу напругу пристрастей — наростання ненависті до чужинців, гарячкове очікування з'яви Месії і сумбур уявлень про його сподівані революційні декрети, — коли природно виникає інтерес: що ж діється поза цим замкненим юдейським колом, чи є якийсь інший світ, якась інша реальність, як почуваються в цьому киплячому казані пророцтв, видінь та емоцій ті самі розпрокляті чужинці і як вони будуть рятуватися від Месії, — саме тоді автор подає свого роду «розрядку», не позбавлену гумору, а водночас і дуже інформативну, з невимушеним виходом за межі юдейської центросвітової провінції. (Для роману взагалі характерне продумане чергування епізодів різної напруги й тональності: побутово-описових, лірично-психологічних, візійних, інтелектуально-діалогічних, бурлескових, а часом і близьких до гротеску.)

Мабуть, немає кращого способу пізнати спектр щоденних людських балакань, ніж як відвідавши той превічний політичний клуб, який у наших предків звався шинком, або корчмою, пізніше — заїздом, забігайлівкою, а тепер це може бути найт-клаб або торгово-розважальний центр, або телешоу, або «мережа», або ще щось. Так от, шинки, або