Читати книгу - "Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)"

Канада й насправді могла багато чого запропонувати. Земля прерій була дуже родючою, хоча для того, щоб її освоїти, потребувала значних зусиль. Води було вдосталь. Запаси деревини, що так високо цінувалася на батьківщині, були необмеженими — тож не існувало проблем ані з паливом, ані з будівельним матеріалом. Клімат був майже такий, як і вдома. Дбаючи про заселення прерій, канадський уряд продавав землю за суто символічну ціну — 10 доларів за 160 акрів. Українцям дозволялося селитися компактно, отже вони мали сусідами своїх співвітчизників. Слід зважити й на те, що політичний устрій Канади був стабільним і демократичним, а суспільство й економіка — сучасними й перспективними.

Канада була країною грандіозних можливостей, але вимагала таких же зусиль для їх реалізації. Іммігранти, котрі прибували сюди, практично не мали грошей, не знали англійської мови, найчастіше були зовсім неписьменними. Після довгої виснажливої дороги вони опинялися у суворих незаселених преріях. Першим і найважливішим завданням було одне: вижити. Щоб захиститися від холодів, будували примітивні однокімнатні хати. Не маючи ні грошей, ні можливості одразу засіяти ще не очищену землю, вони стали перед загрозою голодної смерті. Щоб заробити хоч які-небудь гроші, чоловіки обходили округу в пошуках роботи. Тим часом жінки, що залишалися вдома самі, прибирали домівку, годували дітей і помалу, самотужки починали обробіток землі. Не в змозі придбати машини й навіть худобу, іммігранти майже все робили вручну. Звичайно, лише через кілька років земля давала перший врожай. А щоб розчистити всю ділянку, потрібно було 15—20 років виснажливої праці.

Слід пам’ятати й про те, що в Канаді іммігранти зіткнулися з відкритою дискримінацією. Хоча Сіфтон і деякі урядовці визнавали користь української імміграції, багато канадців трималися іншої думки. Вперше побачивши іммігрантів не англосаксонського походження, населення Західної Канади було обурене появою в їхніх громадах «брудних і диких іноземців, без жодного пенні в кишені». Були й газети, які називали іммігрантів «покидьками Європи», поява котрих спричиниться до морального й духовного занепаду канадського суспільства. Симпатіям до іноземців не сприяв і той факт, що іммігранти селилися компактними громадами, носили свій національний одяг, розмовляли рідною мовою та трималися візантійської церковної обрядовості.

Втім, попри всі труднощі, українські іммігранти поступово утверджувалися у новому середовищі. Вони освоїли мільйони акрів землі. На широких канадських рівнинах з’явилися їхні білі, криті соломою хатинки і церкви з цибулеподібними банями. Стрімке зростання цін на зерно перед першою світовою війною збагатило чимало українців. Вони зажили собі слави як трударі й завзяті господарі, і ворожість, що їх оточувала спочатку, поступово зникала. Канадці були змушені визнати, що працелюбні українці відіграли вирішальну роль у перетворенні незайманих прерій на найпродуктивніші у світі житниці.

Перед першою світовою війною близько 170 тис. українців прибули до Канади. З них майже 85 % оселилися в преріях. Ті з українців, хто віддавав перевагу містам, як правило, їхали до Вінніпега, котрий став провідним центром україно-канадського суспільного життя. Якщо ж узяти до уваги, що загальна чисельність населення Західної Канади у 1896 р. становила лише 200 тис., то стає зрозумілим величезний вплив іммігрантів на долю цього регіону. І якби еміграція українців не була перервана війною, він міг би стати в основному українським.

Релігійні питання. Як і скрізь, на канадській землі церкви були першими й найміцнішими інституціями, що їх створили іммігранти. У Канаді, як і в Сполучених Штатах, їх виникнення супроводжувалося гострими конфліктами. Не маючи власних греко-католицьких священиків, новоприбульці звернулися по допомогу до своїх духовних братів у Сполучених Штатах. 1897 р., у відповідь на їхнє звернення, преподобний Нестор Дмитрів прибув із Пенсільванії, щоб познайомитися з піонерами прерій та відслужити першу греко-католицьку месу на канадській землі. Протягом наступних років деякі інші українські священики з Пенсільванії робили аналогічні візити. Однак ці тимчасові заходи не могли забезпечити іммігрантам належного духовного керівництва та замінити церковну організацію.

Зі свого боку, місцеве римо-католицьке духовенство, що складалося переважно з франко-канадців, робило спроби підкорити новоприбулих своїй юрисдикції. Однак протести іммігрантів поклали цьому край. Пізніше римо-католицькі ієрархи продемонстрували значно більшу толерантність щодо греко-католиків, ніж ірландські єпископи у Сполучених Штатах. Однак це ще не вирішувало усіх проблем. Головною з них була відсутність священиків. З огляду на те, що папський едикт 1894 р. забороняв одруженим греко-католицьким священикам служити в Північній Америці, а нечисленні галицькі священики, що додержувалися целібату, як правило, виїздили до США та Бразілії, українці в Канаді не розраховували на свою батьківщину у пошуках духовних осіб. Аби розв’язати цю дилему, французьким та бельгійським священикам, що визнавали греко-католицьку обрядовість, було доручено працювати серед іммігрантів.

Але ці заходи також не задовольняли українців. Їм важко було спілкуватися зі священиками неукраїнського походження; не вщухали суперечки навколо питання про целібат; у ряді випадків іммігранти не бажали підпорядковувати свої церкви римо-католнцьким єпископам. Багато хто, пройнявшись духом Нового Світу, взагалі хотів уникнути будь-якого зовнішнього впливу.

У 1903 р. із Сполучених Штатів до Вінніпега прибув єпископ Серафим — російський православний священик із досить темним минулим. Підтриманий групою радикально настроєної інтелігенції, що прагнула створити українську церкву, незалежну як від римського католицизму, так і від російського православ’я, він заснував так звану Незалежну грецьку церкву. Його розв’язання проблеми нестачі духовенства було простим, хоч, із канонічного боку, сумнівним: він призначив священиками нової церкви освічених і напівосвічених громадських лідерів. Вони поширювали у країні новий різновид православ’я, котре не визнавало влади жодного патріарха і впроваджувало громадський контроль над власністю церкви. Іммігранти охоче підтримали ці ідеї — вже через два роки серед прихильників нової церкви було понад 60 тис. чоловік. Однак успіх нового вчення був тимчасовим, і вже через кілька років церковна організація Серафима розпалася.

Небезпека перетворення віруючих у Канаді на адептів нової форми православ’я непокоїла греко-католицьку церкву. У 1910 р. митрополит Андрей Шептицький, голова греко-католицької церкви в Галичині, відвідав україно-канадські громади з духовною місісю. Кілька років по тому він переконав ченців одного з бельгійських орденів розгорнути діяльність у Галичині (з урахуванням специфіки греко-католицької обрядовості). Деякі члени цього ордену й стали згодом місіонерами в україно-канадських громадах. На прохання Шептицького у 1912 р. Ватікан призначив Микиту Будку першим греко-католицьким єпископом у Канаді. На відміну від Ортинського у США, Будка з самого початку дістав у Канаді широку підтримку. Кількість греко-католицьких церков, парафій та шкіл почала швидко зростати. У 1931 р. близько 58 % українців у Канаді належали до греко-католицької церкви,