Читати книгу - "Амадока"

Описи самовідданої наукової роботи Петрова означають, що робота не тільки допомагає йому зберегти цілісність, почуватись собою, а й підтримує серед безпросвітньої відірваности від дому, не дає занидіти без Софії. Дозволяє наповнити час, вимушено проведений без неї, в самотності. Наукова діяльність, любов до Софії, відмова від художньої творчости — складові, з допомогою яких Петров беріг себе.

Самозречена праця Зерова в умовах концтабору — останній притулок людини. Те, на що ця людина повністю перетворилася, у чому вона збереглася. Зрештою, щоб себе зберегти, слід себе перетворити.

30-го травня 1953 року Петров у своєму листі до Софії розповідає про приготування до археологічної експедиції. Серед інших деталей він ділиться тим, що для подорожі «радять мати матрацник, аби набити його сіном».

Ці рядки могли нагадати жінці лист від Зерова, написаний 3 червня 1936 року на станції Кемь у 8-му відділенні ББК НКВД.

«…Буде мені потрібен і який-небудь чохольчик для матрацу (сінника), замочок для кошика, мильниця (та, яку ти надіслала, у мене вже зникла після Морсплаву, в самому кінці етапу) — це єдине (якщо не рахувати трьох рублів, які тут зникли, і розчавлених окулярів), чим я розплатився під час етапних переміщень, — це дуже дешево, якщо порівняти з тим, скільки втрачають інші. Окуляри мене вже не пригнічують: я дістав собі тут нові (свій звичний №) і аніскільки вже не страждаю, а ось відсутність сінника і мильниці відчувається як виразна незручність. Якщо можеш, виручи — сіна дістати тут нескладно, а ось чохол — справа складна. Подумай, дорога».

Дослідники наукового доробку і біографії Петрова губляться. Намалювати пряму неможливо, систематизувати матеріял — не вистачає системи. Психологічний портрет — спрощений і непереконливий.

Служачи німцям, він публікує в Харкові твори розстріляного Зерова (загиблого чоловіка своєї коханої жінки Софії) у виданні Відділу пропаганди німецької армії в Україні «Український Засів». Публікує в цьому ж часописі власний роман «Без ґрунту». В цьому місці у біографіях Петрова зазвичай зазначено: частину накладу він знищує власноруч.

Петров із великим інтересом спілкується з німецькими археологами в Києві, приїжджаючи туди до створеного окупаційною владою музею найдавнішої історії. Ось вона — можливість, що стільки років залишалася недоступною для радянського археолога Петрова. Поки іноземні науковці займаються описом експонатів, призначених на вивезення до Райху, лейтенант Z може досхочу обмінюватись із ними концепціями і знахідками, послухати про останні европейські тенденції, розкопки та відкриття.

Доктор Ріхард Штампфус веде розкопки древнього могильника ІІ-І ст. до Р. Х. на хуторі Корчуватому біля Києва. Інші німецькі археологи досліджують пам’ятки ІІІ-IV ст. до Р. Х. на островах і кручах поблизу Дніпровських порогів. Ці місця раніше були недоступними. Німецьким науковцям із відомства Альфреда Розенберґа допомогла Червона Армія. Відступаючи, її частини підірвали Дніпрогес: води Дніпра відступили, пінистий язик ріки зіслизнув із замулених древніх поселень, що колись були залюдненими і живими, але ось уже стільки століть ховались під товщею води.

Директором музею був військовий і археолог Пауль Ґрім. Про нього ще довго згадували як про добру й співчутливу людину. В окупованому Києві він врятував не одну людину від голодної смерти. Про Петрова, зрештою, теж говорили добре: одягнутий в німецьку уніформу, він допомагав колегам з офіційним працевлаштуванням. Це давало змогу отримувати продуктові картки.

1943 року почали вивозити унікальні експонати: багато сотень бронзових і срібних прикрас, древньосльов’янські емалі, давньогерманські застібки для плащів.

Петрову якось доводилося поєднувати в собі симпатію до гуманних, увічливих та ерудованих німецьких колег і розпач, пов’язаний із втратою експонатів. Більшість із цих предметів він добре знав. Деякі — знайшов сам. Був свідком віднайдення інших. Багато — описував і використовував у власній роботі. Чимало з цих предметів він зберігав на фотографіях, що були потрібні Петрову для написання наукових праць.

Експонати вивезли, дорогою чимало з них безслідно зникли. Вони залишилися тільки на знімках, що збереглися в архіві археолога Петрова.

Двоє людей перебувають у тому самому місті в той же час. Кожен із двох свідків розповідає свою історію: вони описують одне місто, ті ж вулиці й ті ж руїни мостів і будинків, той же дим над знищеним Хрещатиком, ту ж Лавру, на подвір’ї якої в снігу й уламках лежать коштовні ризи, гобелени і тіла партизанів, тих же кістлявих собак і кістлявих людей, які продають на ринку картопляне лушпиння. Тільки один із них — чоловік, що пригадує досвід восьмирічного хлопчика, який народився в Києві й жив у халупі на Куренівці, дитини, якій довелось пережити все, що відбувалося, зсередини, знизу, щоразу на волосинку від пострілу, від вибуху, від зламаного карка. Інший оповідач — освічений іноземець, який переповідає пригоду, що з ним відбувалася в дикому місті на Сході. Це людина цивілізована і чутлива, високоморальна та справедлива. Старанно виконуючи наказ керівників Райху, цей чоловік не поділяє деяких їхніх поглядів і співчуває місцевому населенню: «Нам здається необхідним встановлення духовного контакту з найкращими елементами людности».

У першому випадку йдеться про Анатолія Кузнєцова з його «Бабиним яром». У другому — про «Київський щоденник» Феттіха Нандора, угорського археолога і мистецтвознавця, який був скерований нацистським відомством Альфреда Розенберґа для опису культурних цінностей, що зберігалися в музеях Києва.

Нервова система риб порівняно з нервовою системою більшости живих істот влаштована таким чином, що риби гостріше й пронизливіше відчувають біль. Це тим страшніше, що вони не здатні видавати звуків, не здатні цей біль жодним чином провістити світові. Їхні страждання залишаються замурованими в холодних лискучих тілах, скліють в очах. Уявіть собі тільки цю клаустрофобію і ядуху, цю безвихідь і приреченість — мовчки, безслідно, ізольовано пройти крізь найгірші тортури.

У «Бабиному яру» несподівано трапляється опис риболовлі. Спухла від голоду дитина вирушає до водойми в надії впіймати собі харч. Цій дитині довелось уже не раз чути над головою свист кулі, випущеної прицільно в неї, вона засинає в мокрій землянці під хрумкотіння підземних комах, весь час хворіє і весь час тяжко працює, постійно чує постріли, крики катованих, бачить, як обм’якають тіла, як розколюються черепи, як женуть на заклання тисячі й тисячі людей повз її будинок, чує, як ці люди, прямуючи до урочища, діляться між собою здогадами, куди ж саме їх вивезуть, — «адже німці поважають євреїв, бо ми споріднені».

Отож хлопчикові вдається впіймати окуня. Але не вдається ні вбити його, ні дочекатися повільної смерти рибини. Опис мук риби настільки нестерпний, настільки нестравний, що відгукується читачеві на фізичному рівні. Таке враження, що цей текст, помережаний смугами різних шрифтів і курсивами —