Читати книгу - "І будуть люди"

— Сма-ачна!..

Іван весело дивився на синів, що, слава Богу, не хворіли, не квиріли — росли, як із води. Чи то набрались од батька веселої, безжурної вдачі, що зроду-віку бив лихом об землю, бив та ще й пританцьовував, чи позичили в матері нев’янучого здоров’я, яка й досі ходить із дівочим, на всю щоку рум’янцем, тільки йшли їм на користь і пісні харчі, і вічні нестатки. В інших діти хворіють, помирають, Іванових же не бере ні чума, ні пропасниця: як висиплять босоніж на сніг в найлютіший мороз, то в дядьків та тіток, що мимо проходять, аж спини дубіють.

Тож Іван весело поглядає на синів, на невигубне сім’я своє, що, загартоване, ростиме хоч і на камінні, і велика любов освітлює його очі:

— Хлопці, а хто поїде ярмаркувати з татом?

— Я поїду!.. Я!.. — закричали дружно сини, обступаючи тата.

Навіть найменший, якщо не рахувати отого, що в колисці, і той пнувся до нього, простягав рученята з-під довгих рукавів сорочки, що закочувалась йому аж на плечі.

— Та ти що, зовсім із глузду з’їхав? — закричала Хведора. — Не пущу!.. І не проси — не пущу!..

Іван і не просив — підморгнув лише синам. А ті вже як обступили маму, як узялись її тіпати — у Хведори й голова обертом пішла! Крик, лемент, плач. Те смикає за рукав, те цупить за спідницю, не знає вона, до кого й повернутися, кому й по потилиці заїхати.

— Забирай! — не витримала врешті Хведора. — Хоч і отого, що в колисці, бери! Щезніть тільки з моїх очей, щоб я вас більше й не бачила!

Отак і виїхав ні світ ні зоря Іван Приходько із своїми синами. Найменшого, правда, не взяв. Зачинивши за ними ворота, Хведора наготувала їм на вечерю повну макітру вареників, а сама ухопила з колиски малого та й подалася на хутір до сестри.

До місця добралися, коли вже добре-таки розвиднілось.

Містечко лежало внизу, і до нього з усіх боків спускалися вози, гарби, фури, запряжені кіньми й волами, тяглися пішки чоловіки і жінки з клумаками, корзинами через плечі та за плечима. Все те стікалося до величезного майдану, обперезаного рундуками, ятками, крамницями, що вже гудів, колихався незліченною людністю.

Ще здалеку помітив Іван гурт молодиків у юнгштурмівках і кількох міліціонерів. Молодики зупиняли вози, частину пропускали, а частину завертали із шляху в сторону, де вже стояли біли своїх підвід стривожені, похмурі господарі.

«Хлібна застава», — здогадався Іван. Зупинив був коня, щоб повернути назад, та завагався: збирався ж, можна сказати, не один день, та отак і поїхати, не побувавши на ярмаркові? Потоптавсь, потоптавсь коло воза, врешті зважився: прикрив оті два чували сіном, скомандував синам:

— Сідайте ізверху. Та не ворушіться. — Скочив на передок, смикнув віжки.

— Тпрру!.. — Двоє молодиків зупинили коня.

— Що, дядьку, везеш?

— А ви, добрі люди, не бачите? — здивувався Іван. — Синів на ярмарок везу. Мо’, ви підкажете, скільки за кожного правити?..

Хлопці не дуже прислухалися до Іванових теревенів: намацали враз чували, запитали, суворо дивлячись на Приходька:

— А це що?

— Ото?

— Еге ж, оце!

Іван витріщився так, наче вперше ті чували побачив:

— Оце-о?

— Та оце ж!

— От же клята жінка! — аж розсердився Іван. — Таки підкинула!.. Так поклала, що я й не помітив!..

— Вона у вас, дядьку, не тільки хитра, а ще й силу неабияку має, — засміявся один. — По шість пудиків у мішечкові кожному, не менше.

А інший скомандував:

— Завертайте з дороги!

— А то нащо? — вдавав, що нічого не второпав, Іван.

— На те, дядьку, щоб ви продали оцей хліб державі, а не спекулянтові!

— Дак я ж бідняк! Мене й не обкладали, людоньки добрі! — з останніх сил відбрикувався Іван.

— Значить, як державі, то хліба немає, а як спекулянтові, то є?.. Завертайте добром, бо міліціонера покличемо!

І ніде діватися Йванові — довелося звертати з дороги.

Іванова підвода була останньою. Чи то дядьки не везли більше хліба, чи були догадливіші та зарані завернули додому, тільки, пождавши ще трохи, комсомольці посідали по одному на затримані підводи та й наказали рушати до загот-

пункту.

На Івановій сидів міліціонер. Пихкав цигаркою, незлостиво докоряв:

— От ви, дядьку, бідняк, а спекулянтові на руку граєте.

— Чому ж спикулянтові? Мені гроші, чоловіче добрий, он як потрібні!

— Гроші, гроші... Вам би все гроші, щоб подорожче продати! Закопуєте, приховуєте до весни, коли подорожче. А про те не думаєте, що робітник, зробивши машину, не прикопує її в землю, чекаючи, поки подорожчає!

— Та хто його, чоловіче добрий, той хліб і закопує!

— А куркулі?

— Дак їх же розкуркулили! От у нас був один на розплід, та й того викорчували.

— Один? На все село — один? — здивувався міліціонер. — Погано ж ви їх шукали, якщо тільки одного на все село знайшли!..

— А ви, звиняйте, звідки будете родом? — поцікавився Йван.

— Я? З Полтави.

— А, з Полтави. Тоді звісно...

Іще щось хотів додати, але вчасно прикусив язика.

До заготпункту вже їхали мовчки.

А там понад широчезними, гостинно розчиненими воротами напнуто транспарант — «Більшовицький привіт хлібоздатникам!» А там запрошений із сусідньої військової частини духовий оркестр грає такого веселого марша, що, здавши хліб та одержавши по квитанціях гроші, хоч танцюй гопака. Ще й кореспондент газети клацає фотоапаратом, записує, хто й звідки.

Підлетів до Івана, витріщився на дітей, запитав, наче збиравсь купувати:

— Ваші?

— Мої, та не всі...

— Іще є? — аж очі полізли на лоба в кореспондента.

— Половина дома лишилася.

— Половина?! Цікаво... Цікаво... — Та чирк, чирк олівцем у блокноті. — Пробачте, а ви самі звідки?

— З Тарасівки.

— А прізвище й ім’я?

— Твердохліб Володимир, — недовго думав Іван. — А жінка — Маруся...

Кореспондент, клацнувши фотоапаратом, пострибав далі, а Іван, трохи розвеселившись, пішов до контори за грошима.

Поверталися дядьки з тієї музики вже без охорони. Поверталися, кому як на душу спадало. Той періщив коней, аж піна летіла; той і віжок до рук не брав: обв’язав за полудрабок — везіть хоч і в прірву; а той волікся до крамниці, щоб купити на гроші за зданий хліб горілки та випити з великих радощів: пообіцяв же кореспондент надрукувати його «патрета» на видному місці!

І потім, хильнувши як слід, цілуватиме розчулено в морду, бо й кінь же буде на тому «патреті», а хліб... «Зате ж і музики, біс їх побери! Як дмухнули в тії труби — всю пшеничку до зернини видули!..»

Іван не поволікся одразу додому, не купував і горілки, а подався-таки на ярмарок. Поставив свого воза край вигону, поміж інших підвід, розпріг коня, кинув йому сіна, наказав синам:

— Ви ж глядіть — нікуди ні кроку! А то цигани покрадуть. — Хоч, признатися, не дуже надіявся, що залякав їх циганами.

— А захочете їсти — ондечки торба із хлібом і цибулею...

— Так вона ж, тату, порожня!

— Як порожня? — витріщивсь на старшого Йван. — Я ж сам туди