Читати книгу - "Теорія літератури"

Крім того, українська література має свій канон, свій привілейований центр, який в останні роки зазнає серйозного тиску з боку традиційних марґінесів. Сьогодні українська література переживає процес зламу цього центру, або старого канону, і вироблення нових критеріїв його побудови. Український канон, яким він склався на кінець 1980-х років, був передовсім колоніальним. Колоніальність полягала в тому, що все в ньому будувалося за певною матрицею, певним зразком, яким служила російська література. Схожість на російського автора («Шевченко — український Пушкін»), визнання серед російських авторів — ці та інші ознаки вважалися першорядними в побудові українського канону. Колоніальний канон є, безперечно, ідеологічним каноном. Однак ідеологічними залишаються і спроби його трансформувати. Навіть коли ті, що провадять таку роботу, вважають, що творять канон винятково за естетичними принципами.

Загалом побудова канону за естетичними критеріями є дуже складним завданням, адже саме поняття естетичного критерію в абсолютизованому вигляді є так само ідеологічним, політичним. (Повне виключення ідеології є свого роду ідеологією.) Крім того, так званий «чисто естетичний» критерій є дуже широкою категорією. Наприклад, у Блума основа канону, або його «естетичний критерій» — це складність, амбівалентність, невичерпність людського характеру і самого життя, як вони представлені літературою.

1999

Парадокси Ґертруди Стайн

За життя твори Ґертруди Стайн виходили малими тиражами в некомерційних видавництвах, що спеціалізувалися переважно на публікації аванґарду. Сьогодні її п’єси не ставлять, а романів ніхто не читає. Есе й лекції, щоправда, вивчають спеціалісти з культури модернізму. От перший парадокс Ґертруди Стайн. Ім’я письменниці, читаної у вкрай вузькому колі експертів, завжди називається в ряду найвідоміших, найвизначніших імен модернізму.

Внесок Ґертруди Стайн у мистецтво модернізму справді колосальний. Вона не створила його шедеврів, однак упродовж десятиліть була його пророком і осердям. Вона не просто була там, де творилося нове, воно творилося навколо неї, живлячись її естетичними й філософськими ідеями, вона впливала на це нове, задаючи його координати і напрямки.

Вона народилася в невеличкому містечку в штаті Пенсильванія у забезпеченій та освіченій німецько-єврейській родині. Навчалася в Гарвардському університеті, де вивчала медицину та психологію. 1903 р. разом із братом Лео — так само гарвардським естетом — переїхала до Парижа, маючи з собою недописаний роман, який вийшов 1909 р. під назвою «Три життя».

Ґертруда Стайн була далеко не єдиною американською письменницею, яка поїхала робити літературну кар’єру до Європи. Її еміґрація була не політичною, не економічною, а естетичною. Америка початку XX століття не була країною богеми. Її література — солодке вікторіанство в поезії, реалістичні епопеї в прозі — видавалася застарілою, не відповідною духові нового часу. Треба було прискорювати прихід XX століття. І от другий парадокс — Ґертруді Стайн, а також Езрі Павнду, Т. С. Еліоту, а пізніше Гемінґвею та багатьом іншим творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. Стайн вважала, що її співвітчизники просто не мали іншого вибору. Вдома вони не могли писати книжки й малювати картини, вдома вони могли стати хіба що дантистами. Європа ж давала їм клімат експерименту та творчої свободи. (Минуло сто років, і напрям літературного руху змінився: сьогодні письменники знають, що світове визнання починається в Америці, й саме туди прямують з усіх країн і континентів.)

Переїхавши до Парижа, Гертруда Стайн опинилася в центрі мистецького салону Пікасо й Матиса. Вона заохочувала цих тоді ще невідомих художників у їхніх артистичних шуканнях, а сама намагалася висловити словом те, що кубісти робили на полотні.

Інше джерело її творчості було американським. Ґертруда Стайн розробляла свій стиль автоматичного письма, спираючись на ідеї свого вчителя з Гарварду Вільяма Джеймса. «Свідомість є рікою, потоком моментів», — писав Джеймс в «Основах психології» (1890). Стайн прагнула відтворити свідомість як потік, а час як фіксацію швидкоплинних моментів. Текст є колажем, а не лінійним викладом подій, як було в класичній прозі. Журналістика, на думку Стайн, вбила літературу подій. Література мусить фіксувати не події, а саме рухи свідомості.

Експерименти письменниці втілилися у велетенських текстах: «Творення американців» (1906—1911), «Ніжні ґудзики» (1914), «Портрети» (1908—1912) та ін. У процесі своєї еволюції Стайн рухалася до абстракціонізму, цілковитої руйнації традиційних прийомів письма. Про доступність своїх творів для читачів вона геть не дбала. Вона руйнувала традицію американської прози, щоб на її місці витворювалася нова культура, хай навіть створена не нею, а її послідовниками.

У 20-і роки в її домі збиралися американські автори нового покоління. На її паризьку квартиру на Рю де Флер, 27, яка стала місцем літературного паломництва, приходили Ернест Гемінґвей, Френсис Скот Фіцджералд, Торнтон Вайлдер. Саме звертаючись до них, молодих американських блукальців по європейських землях, вона сказала знамениті слова: «Ви всі — втрачене покоління», — які стали епіграфом до роману Гемінґвея «І сонце сходить». А конкретно Гемінґвею вона сказала: «Почни спочатку й сконцентруйся». Вона вчила його лаконічного місткого речення, економності художнього вислову, тобто чогось цілком протилежного до того, що робила сама. І в цьому — третій парадокс Ґертруди Стайн.

Четвертий парадокс пов’язаний з фемінізмом. Вона булі учасницею ще одного паризького салону — групи «Лівого берега», де збиралися письменниці лесбійської орієнтації, хоча ні до цієї течії, ні до фемінізму прямого відношення Стайн не мала. Мабуть, вона просто не могла не бути там, де підривалися основи. І все ж деякі ідеї Стайн дозволяють називати її однією з предтеч постструктурального фемінізму. «Те, що говорить жінка, — правдивіше за те, що говорить чоловік», — підкреслювала вона.

Модернізм уже став літературною історією. Ми знайомимося з ним і його метрами запізно. Донедавна в нас модерністів не дозволяли не те що друкувати — навіть згадувати. За рівнем забороненості вони майже прирівнювалися до дисидентів-націоналістів. Чому? В чому полягала політична небезпека та інтелектуальна загроза цих езотеричних аванґардних текстів? Небезпека кубістичних полотен Пікасо й Брака? Або тисячосторінкових абстракцій Стайн? Яким чином вони підривали суспільство «розвинутого соціалізму»? Тих, що забороняли, вже не спитаєш. Вони зникли, розвіялися як дим. Тим часом Ґертруда Стайн, її учні й послідовники — вороги всякої класики та традиції — стали класиками. Ще один парадокс або урок літературної історії.

1999

Роман як інтелектуальна провокація

Наприкінці 20-х років українська література пережила радикальну подію, порівнювану лише з появою «Катерини». В XIX столітті народилася українська поезія, в XX, в третій його декаді, після довгих мук нарешті народився український роман. Здається, в один