Читати книгу - "Джерело"

— Чому?

— Бо це саме те, що я відчував увечері. Зраду.

— Кого?

— Я не знаю. Якби я був релігійний, я сказав би «Бога». Але я не вірю в нього.

— Ось про що я, Ґейле.

— Чому ти так почуваєшся? «Знамено» — це ж не твоє дітище.

— Є й інші підстави для тієї ж провини.

Він підійшов до неї, обійняв і сказав:

— Ти не розумієш значень слів, які вимовляєш. У нас багато спільного, але не це. Я радше волів би, щоб ти плювала в мене, ніж намагалася ділити зі мною провину.

Вона поклала долоню йому на щоку, доторкаючись пучками до його скроні.

Він запитав:

— То ти мені скажеш — зараз — у чому річ?

— Ні в чому. Я взяла на себе більше, ніж можу витерпіти. Ти втомився, Ґейле. Чому би тобі не піти нагору. Я хочу побути трохи тут. Я просто хочу подивитися на місто. Потім я приєднаюся до тебе, і зі мною все буде гаразд.

9

Домінік стояла біля поруччя яхти — теплі дошки під сандалями, сонце гріло голі ноги, вітер роздмухував її тонку білу сукню. Вона дивилася на Вайненда, який розтягнувся в шезлонгу перед нею.

Подумала про зміну, яку знову зауважила в ньому на яхті. Спостерігала за ним протягом місяців їхнього літнього круїзу. Якось побачила, як він збігає трапом; картинка закарбувалася в її пам'яті: висока постать у білому швидко і впевнено промайнула повз неї, тримаючись рукою за поруччя і навмисне ризикуючи, щоб швидше пролетіти сходи. Це не був корумпований видавець, власник популярної імперії. На палубі яхти був аристократ. Він такий, подумала вона, якими люди в молодості уявляють аристократів: мерехтлива веселість без почуття жодної провини.

Вона дивилася на нього і думала, що відпочинок пасує лише тим, для кого це — незвичний стан; тоді навіть розслабленість має мету. Він її дивував; Ґейл Вайненд, знаний своєю екстраординарною витривалістю, втілював не просто силу честолюбного авантюриста, який створив мережу газет; ця нова якість, зауважена в ньому, розманіженому на сонці, була наче відповідь — першопричина універсальної динаміки.

— Ґейле, — несподівано гукнула вона.

Він розплющив очі й глянув на неї.

— Я хотів би записати твій голос, — сказав він ліниво. — Ти здивувалася б, як він пролунав. Зовсім недоречно тут. Я хотів би ввімкнути цей запис у спальні.

— Я повторю в спальні, якщо хочеш.

— Дякую тобі, кохана. І обіцяю не перебільшувати значення цих слів і не зловживати цим. Ти не закохана в мене. Ти ніколи нікого не кохала.

— Чому ти так вважаєш?

— Якби ти кохала якогось чоловіка, ти не обмежилася б цирковим весіллям і огидним вечором у театрі. Ти влаштувала б йому справжнє пекло.

— Звідки ти це знаєш, Ґейле?

— А чому ти не відводиш від мене погляду, відколи ми зустрілися? Бо я не той Ґейл Вайненд, про якого ти чула. Знаєш, я кохаю тебе. А кохати означає робити винятки. Якби ти була закохана, ти хотіла б, щоб тебе ламали, топтали, наказували тобі, правили тобою, тому що це неможливо, немислимо у твоїх стосунках з іншими людьми. І це стало би твоїм подарунком, величезним винятком, який ти запропонувала би коханому чоловікові. Але це було б нелегко для тебе.

— Якщо це правда, тоді ти…

— Тоді я буду ніжним і впокореним — на твоє величезне здивування, — тому що я найбільший негідник на світі.

— Я не вірю цьому, Ґейле.

— Ні? Я вже не передостання людина?

— Уже ні.

— Але, люба моя, насправді я саме такий.

— Чому ти так хочеш думати?

— Я не хочу. Але я хочу бути чесним. Це єдина розкіш, що я можу собі дозволити. Не змінюй своєї думки про мене. Вважай мене й надалі тим, ким уважала до нашої зустрічі.

— Ґейле, це не те, чого ти хочеш.

— Немає значення, чого хочу я. Я не хочу нічого — лише володіти тобою. Без жодної віддачі. Так і має бути. Якщо ти придивишся до мене пильніше, то побачиш таке, що тобі геть не сподобається.

— Що ж це?

— Ти така чарівна, Домінік. Як добре вчинив Бог, створивши людину, зовнішність якої відповідає душі.

— То що ж це, Ґейле?

— Ти розумієш, у що насправді ти закохана? У цілісність. У чистоту, послідовність, розум, віру в себе, єдність стилю як витвір мистецтва. Єдина царина, в якій це можна знайти, — мистецтво. Але тобі потрібно втілення цього. Саме в це ти закохана. А я ніколи не був цільним.

— Чому ти такий упевнений у цьому, Ґейле?

— Ти забула про «Знамено»?

— До пекла «Знамено».

— Справді, до пекла «Знамено». Приємно почути це від тебе. Але «Знамено» — це не єдиний симптом. Не так важливо, що я ніколи не намагався бути чесним. Важливо те, що я ніколи не відчував у цьому потреби. Ненавиджу саме визначення цього. Ненавиджу безцеремонність цієї ідеї.

— Двайт Карсон… — сказала вона.

Він почув у її голосі огиду й засміявся.

— Так, Двайт Карсон. Людина, яку я купив. Індивідуаліст, який став співцем натовпу і, випадково, алкоголіком. Це я зробив. Це гірше за «Знамено», адже так? Тобі не подобається згадувати про це?

— Ні.

— Але ж ти напевно чула, як верещали про це всі інші. Всі велетні духу, яких я зламав. Не думаю, що хтось може навіть уявити, яке задоволення я отримав. Це наче пристрасть. Я доволі байдужий до слимаків штибу Еллсворта Тухі та мого приятеля Алви і готовий дати їм спокій. Але щойно побачу людину трохи вищого рівня — мені кортить перетворити її на когось типу Еллсворта Тухі. Це наче сексуальний потяг.

— Чому?

— Я не знаю.

— Між іншим, ти недооцінюєш Еллсворта Тухі.

— Можливо. Ти ж не очікуєш, що я тринькатиму духовну енергію на дослідження шкаралупи цього слимака?

— Ти собі суперечиш.

— У чому?

— Чому ти не намагаєшся знищити мене?

— Ти виняток, Домінік. Я кохаю тебе. Я мусив покохати тебе. Але якби ти була чоловіком, хай би Бог тебе беріг.

— Ґейле, чому?

— Чому я це все роблю?

— Так.

— Влада, Домінік. Єдине, чого я будь-коли прагнув. Прагнення знати, що на світі немає людини, яку я не зміг би змусити до будь-чого. До чого мені заманеться. Людина, яку я не зможу зламати, знищить мене. Але я змарнував роки, щоб переконатися, що я в безпеці. Кажуть, я не маю честі, що я пропустив щось у житті. Але не так багато я пропустив, правда? Те, чого