Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Щоб описати це весiлля, мабуть, треба було б запрягти всю Спiлку письменникiв України.
Скажу тiльки, що такого бучного свята в нашому селi не пам'ятали найстарезнiшi дiди. Певно, його й не було зроду.
За одним столом сидiло геть усе наше село, та ще пiв грузинського села, та ще майже цiлий полк солдатiв, та ще гостi з району на чолi з секретарем райкому товаришем Шевченком.
Це було не тiльки весiлля.
Це було свято дружби народiв.
Це було свято доблестi нашої армiї.
Так говорили, проголошуючи тости, i секретар райкому товариш Шевченко, i полковник Соболь, i голова нашого колгоспу Iван Iванович Шапка, i голова грузинського колгоспу Шалва Тарiєлевич Гамсахурдiя, i багато iнших поважних товаришiв.
Гучномовцi не змовкали нi на хвилину, i всi цi тости було чути, мабуть, аж у сусiднiх селах.
Дитячий стiл був накритий окремо. I що вже того лимонаду ми понапивались i морозива, цукерок та рiзних грузинських ласощiв понаїдалися — од пуза!
До речi, коли я бiгав на хвилину додому (перевiрити, чи замкнув сарай, де була наша "таємниця"), я бачив, як вулицею проїхав на машинi отець Гога. I бiля колгоспного саду спинився. I визирнув з машини, i приглядався, i прислухався до весiлля. А побачивши мене, знiтивсь i одразу поїхав.
I обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гостi на свято, бо вiн погано поводився. I я чогось подумав, що отець Гога вiдчуває себе зараз дуже самотнiм i заздрить нашому бучному весiллю. У них у церквi такого весiлля нiколи, мабуть, не було й не буде.
А оi ой загадковий вираз "темна вода во облацех", який так мене перестрашив, нiчого нi загадкового, нi страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозумiла справа. Це менi дiд пояснив (я його спитав). I, мабуть, отець Гога хотiв натякнути, що вiн погано розумiється на моторi свого "Москвича".
Весiлля почали гуляти десь в обiд. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрiбна була темрява. Обов'язково.
Та чим бiльше розгулювалося весiлля, тим тривожнiше ставало в мене на серцi. У колгоспному саду стояв такий галас, смiх i гармидер, що як далi так пiде, то на наш сюрприз нiхто й уваги не зверне, просто не помiтить нiхто. Вихiд був один — оголосити по радiо, через гучномовець. Але нi я, нi Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайнятi.
Отже, доводилось у нашу "таємницю двох невiдомих" втаємничувати когось третього, бо iнакше все моїло зiрватися.
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
— Може… Ганю?
Я махнув рукою:
— Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться…
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї "таємницi трьох невiдомих".
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою "таємницю", приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору… Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, пiдключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвiст, — вийде чи не вийде…
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I…
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. "Слава Галинi Сидорiвнi!" — золотом палали на ньому слова з одного боку.
"Бажаємо щастя!" — червоно свiтилося з другого боку.
"Не забувайте нас!" — жовто промiнилося з третього.
А з четвертого боку щасливо усмiхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подiбностi з нареченим, звiсно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'ятi сам Анатолiй Дмитрович не намалював би краще.
Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повiтряний змiй. (Павлуша ж змалечку мрiє стати льотчиком, ми тих змiїв з ним попоробили — ого-го.) I потiм Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика i художника вклав вiн у того
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тореадори з Васюківки (2004)», після закриття браузера.