Читати книгу - "Господиня"

А зараз — і шукачка.

Моя шукачка.

Якби я поїхала просто в Тусон… Якби взагалі залишилася в Сан-Дієго… Якби прилетіла не на цю планету, а на іншу… Якби я присвятила себе материнству, як робило більшість жінок після п’ятьох-шістьох планет… Якби, якби, якби… Якби я не приїхала сюди, якби не дала орієнтирів шукачці, Вез був би живий. Їй знадобилося більше часу, щоб розгадати шараду, але зрештою вона це зробила і, забувши про обережність, одразу кинулася в бій — їздила бездоріжжям, уздовж і впоперек перетнула пустелю, залишаючи на крихкому піску нові шрами — сліди від коліс, підбираючись дедалі ближче.

Вони мусили щось робити. Мусили її зупинити.

Я вбила Веза.

«Мене ж усе одно зловили, Вандо. Тобто це я їх сюди привела, а не ти».

Я була настільки розчавлена, що навіть не могла відповісти.

«До того ж якби ми не прийшли, Джеймі б помер. І можливо, Джаред також. Якби не ти, він би помер сьогодні».

Смерть. Повсюди смерть.

«Навіщо їй було мене вистежувати? — стогнала я. — Я ж не завдаю шкоди іншим душам. Навпаки — я певним чином їх рятую. Рятую від скальпеля Дока. Навіщо вона мене вистежувала?»

«Чому її ув’язнили? — гарчала Мел. — Чому одразу ж не вбили? Хай би закатували до смерті, мені байдуже. Чому вона досі жива?»

Від страху в животі замлоїло. Шукачка жива; шукачка тут.

Чому я її боюся?

Звісно, шукачі могли влаштувати засідку — цього бояться всі. Люди, які стежили за пошуками мого тіла, знали, яка вона вперта. Вона силкувалася переконати інших шукачів, що десь у пустелі переховуються люди. Проте, здається, ніхто не сприймав її серйозно. Зрештою пошуки припинили, тільки вона не відступилася.

Але тепер вона зникла під час пошуків. Це все міняє.

Її машину вивезли й залишили посеред пустелі, далеко від Тусона. Все влаштували так, ніби вона зникла так само, як і я: розкидані речі, обгортки від їжі, шматки рюкзака. Чи повірять душі в такий збіг?

Ми вже знали, що душі не повірили. Точніше, не зовсім. Вони організували пошуки. Можливо, тепер вони шукатимуть наполегливіше?

Але боятися самої шукачки… Ну, хіба в цьому є сенс — з нею впорався б і Джеймі. Навіть я дужча і прудкіша, ніж вона. Мене оточують друзі й союзники, а вона тут сама-самісінька. Щохвилини на неї можуть націлити і гвинтівку, і її власний «глок» — ту саму зброю, якій колись так позаздрив Іян і яка вбила мого друга Веза. Шукачка була досі жива з єдиної причини, і довго це не триватиме.

Джеб вирішив, що я захочу з нею перемовитися. Оце і все.

Тепер, коли я повернулася, вона доживає лічені години, незалежно від того, чи побалакаю я з нею, чи ні.

То чому я почуваюся в небезпеці? Звідки цей дивний страх, що саме їй вдасться перемогти у нашому протистоянні?

Я ще не вирішила, чи хочу з нею розмовляти. Принаймні так я сказала Джебові.

Насправді мені геть не хотілося з нею говорити. Я лякалася на саму думку, що знову побачу її обличчя — обличчя, яке я, хай як силкувалася, не могла уявити перестрашеним.

Але якщо я скажу, що не бажаю з нею спілкуватися, Аарон одразу ж її пристрелить. З таким самим успіхом я можу дати команду стріляти. Або сама натиснути на гачок.

Або ще гірше — Док спробує вирізати її з людського тіла. Я згадала срібну кров на руках мого друга й мимоволі поморщилася.

Мелані заметушилася, відчуваючи наближення бурі.

«Вандо! Її просто пристрелять. Не панікуй».

І це має мене заспокоїти? Перед очима стояла картина: Аарон із пістолетом шукачки в руці, її тіло повільно сповзає на землю в калюжу червоної крові…

«Тобі необов’язково дивитися».

Їх це точно не зупинить.

Думки Мелані поскакали.

«Ми ж хочемо, щоб вона померла. Правда? Вона вбила Веза! До того ж її не можна лишати в живих. Хай там що!»

Ну звісно, вона має рацію. Шукачку не можна зоставляти в живих. Якщо її тримати у в’язниці, вона не заспокоїться, поки не втече. Якщо випустити її на свободу, моя родина приречена на смерть.

І це теж була правда — вона вбила Веза. Молодого хлопця, якого всі любили. Його смерть лишила в серцях вогненний слід. Тепер я розуміла людей, розуміла їхню жагу помсти й сама бажала шукачці смерті.

— Вандо? Вандо?

Джеймі трусив мене за руку. Я не одразу втямила, що мене кличуть, причому, судячи зі всього, уже давно.

— Вандо? — цього разу до мене звертався Джеб. Я підвела погляд. Його обличчя нічого не виражало — непроникна маска гравця в покер, яка означала, що його переповнюють емоції.— Хлопці цікавляться, може, ти схочеш поставити шукачці кілька запитань.

Я провела рукою по чолі, намагаючись позбутися нав’язливого образу.

— А якщо ні?

— Вони втомилися її охороняти. Зараз важкий час. Вони б охочіше побули зі своїми друзями.