Читати книгу - "Я, Богдан"

на ранг, себто не у власність, а тільки на володіння на той час, поки займає посаду військову; другим к домовій вигоді, себто на якийсь час для вспоможіння дому; третім до ласки войськової, себто до наступного мого універсалу; четвертим у спокійне і безперешкодне володіння — то вже навіки.

— Твориш аристократію козацьку, гетьмане, — припечатував кожен свій підпис безвиразними словами Виговський. — Без аристократії немає нації, а тільки плем’я. І цар московський не візьме тебе під свою руку, допоки гетьмануватимеш над гультіпаками. У нього бояри, воєводи, дворяни, патріарх, єпископи, ігумени, чим же похвалишся перед ним ти? І хто поможе тобі втримати владу, яку обійняв нині?

Виговський. Хворе сумління моє, сивий чад моєї крові, який труїв мене безнастанно і без якого я, однак, не міг жити. Хто це пояснить і збагне? Скільки разів я готов був знищити його, розтерти, як розхлюпаний трунок, він бачив це, знав і дивився на мене приречено очима біблійного сина Авраамового, та не пробував ні боронитися, ні втікати, лишався під занесеним ножем, готовий на заклання, — і мій ніж опускався перед цією покірливістю. Авраам і Яків. Хто з нас хто? Драбина на небо приснилася ж не Аврааму, а Якову. Виговський теж сподівався діждатися своєї драбини, своєї влади, а сам туркотів мені над вухом про владу мою.

Моя влада! Я не одержав її в спадок, мов скриню із золотом. Вона не освячена древніми забобонами і підтримувалася лише моїми особистими гідностями. Я взяв її так само міцно, як міцно стиснув у руці булаву. Вважалося: досить підняти булаву — і це вже влада. Я знав: іноді доводиться опускати булаву на голови непокірливих крикунів, провалювати ті голови безжально, жорстоко, без здригання. Кров бризкала на мене, мозок летів згустками, це було страшно, здригалося моє серце, скімлила душа, захлиналася слізьми, але що я міг? Був сам булавою в руці долі, вищого призначення, високих потреб свободи. Свобода дається кров’ю, а кров безневинна і безіменна.

Я давав імена своєму народові, з іменами йшла свобода і держава. Тепер побачив, що то держава полковників у кармазинах, та вже нічого не міг удіяти.

О аристократи з хлопськими прізвиськами! Тетеря, Свічка, Безбородько, Борозна, Гвинтівка, Гоголь, Гребінка, Дуб’яга, Журавка, Журман, Засядько, Іскра, Кандиба, Кулябка, Лизогуб, Лобода, Орлик, Палій, Полуботок, Трясило, Цецюра, а до них долучаться згодом іноплеменні Кочубеї, Галагани, Гамалії, Рігельмани, Милорадовичі, Дмитрашки — Райче, Капністи, Томари, Малами, Мартоси, Крижанівські, Бантиш — Каменські, Зертис — Каменські, Орбеліяни, Монтанські. Онуки їхні повиламують коштовне каміння з черенів шабель, здобутих під Корсунем і Збаражем, щоб прикрасити ними пряжки французьких черевиків, переллють срібний посуд, віддадуть парчеві кунтуші на церковні ризи, а простий люд тільш й мріятиме, щоб з багряниць панських онучі драти. Шкода говорити!

Через багато літ після мене генеральний підскарбій війська гетьманського Маркевич списуватиме в діаріуші свої дні таким чином:

«Были на службі у с. Анастасії і обідалисмо у князя і подпіяхом».

«Сего дня были с князем на освящении воды на реце и по сем обедали у него и подпіяхом, а после был на Білополовце, играл у карти з п. Петром и Холодовичем з проиграшом 12 коп.».

«У вечеру играли в карти з виграшом 80 к. у п. Михайла. Сего дня обедали у Гурева і подпіяхом зело».

«Праздновали возшествие на престол Ея Вва и подпіяхом зело у Князя Шаховского».

«Обедали и подпияхом у — писаря енералного Турковского».

«Обедали и подливали у обозного енералного Лизогуба, а отол з князем заехали до Гурева, и там напившие, разехалис».

«Был у князя Андрея, где и обедал, отгол з архімандритом Братским и Григорием Стороженком, сотником ирчанским, приехал я домой и, доволно покуликавши, отёхали».

Півстоліття після мене — найпохмуріші і найганебніші роки в літописах України. Дні холопства без відданості і запевнень та захватів без любові, дні мізерних здібностей і гігантських пороків, рай холодних сердець і обмежених умів, золотий вік зрадників, боягузів, ханжів і рабів. Гетьмани вискакували як дощові бульбашки, лизали ноги будь — кому, аби лиш пригнічувати власний народ, все вміння їхнє йшло лиш на те, щоб обдурювати сильних і переслідувати безсилих, з свободи насміхалися, єдність землі предавали анафемі, топтали все звершене мною, не дбаючи об тім, що топчуть душу і серце народу свого.

Я жив а чи вже вмер, приречений був вічно лежати мов у скляній труні, все бачити, все помічати й розуміти — тільки ні сказати, ні втрутитися, ні спалахнути гнівом. Шкода говорити! Хіба ж не сам породив тих яросних, підлих, огидних фурій користолюбства, жадоби, захланності й ненажерливості? Кричали: «Дай!» — і я давав. Домагалися: «Ще!» — і я безрадно розводив руки. Виривали один в одного з рота — я не вмів їх стримати. Народ проклинав мене за те, що брав у нього, відбирав много. Старшини проклинали, що мало давав. Гетьман не тільки для хвали, а й для проклять.

Матвій Гладкий, з сонними, як у Семка Забудського, очицями, з в’їдливим голосом, опухлий од жадібності, домагався ще й осібного універсала на полковництво.

— Позаписував полковниками, а кого! — кричав у мене в наметі. — Імені свого не вміють начертати, хрести малюють під універсалами. А полки? Що то за полки? В мене дві тисячі шістсот і тридцять козаків, а в Ніжинському полку дев’ятсот і дев’яносто дев’ять, в Чернігівському тисяча й сім, а в Київськім тисяча сімсот дев’яносто два. Чи ж мені рівнятися з Шумейком, Небабою або Ждановичем!

І я, грізний гетьман Хмельницький, відмахуючись од настирливого дзижчання мною ж породженого оцього чоловічка, мав скріплювати своїм підписом те, чого він так волів: «Видячи ми пана Гладкого старанність і в статечних поступках досконалість, розумієм його на уряд полковника миргородського бути годного, сподіваючись по нім, же і в дальший час в тих своїх статечних поступках і годних войськових працях не буде отмінен, зачим пильно приказуєм, аби кождий йому, пану полковнику Гладкому, чинил всегда яко старшому свойому пристойную учтивість і пошанування і подлуг давной войськової обиклості належитоє отдавал послушенство, знаючи тоє, же он пан Гладкий мієт од нас цілоє і зуполноє зміценьє добраго шановати, а преступного без фолиги карать».

Червоний кафтан, чорний оксамитовий пояс із золотими мушками, на плечах плащ рожевого сукна, з голубою підкладкою, застебнутий під підборіддям золотим аграфом, шабля вся в самоцвітах — таким викрасовувався переді мною пан полковник миргородський Матвій Гладкий і не дякував, не вклонявся за підписаний мною універсал, а гугнявив в’їдливо: «Наш король — пан і лишиться