Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Своїм виттям він так усіх спантеличив, що вони зрештою потягли це бидло, яким погребував би навіть шкуродер, до польової кухні. Потім, коли вже гроші були в нього в кишені, єврей ще довго плакав та бідкався, буцімто його зовсім погубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він молив повісити його, бо на старості літ упоров таку дурницю, через яку його предки в домовинах поперевертаються.

Покачавшись ще трохи в поросі, він враз обтрусив із себе увесь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці:

— Ельзалебн[531], солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.

З коровою було багато клопоту. Моментами здавалося, що її взагалі не можна обідрати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях подерлася, і під нею показалися м’язи, скручені, як висохлі корабельні линви.

Тим часом звідкись притягли мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля й кості, а в той час поряд у малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього скелета.

Та злощасна корова, якщо можна так назвати цей винятковий витвір природи, надовго закарбувалася в пам’яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що коли перед Сокальською битвою командири нагадали б воякам про лісковицьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з багнетами на ворога.

Корова виявилась така безсовісна, що з неї не вдалося зварити навіть супу. Що довше м’ясо варилося, то міцніше воно трималося кісток, утворюючи з ними одне ціле, закостеніле, як бюрократ, що все життя пасеться по канцеляріях і живиться лише справами.

Швейк як кур’єр підтримував постійний зв’язок між штабом і кухнею, щоб установити, коли вже оте м’ясо звариться, і ось нарешті він доповів надпоручникові Лукашу:

— Пане обер-лейтенанте, корова перетворилася на порцеляну. У неї таке тверде м’ясо, що ним можна різати скло. Кухар Павлічек, покуштувавши разом з Балоуном це м’ясо, зломив собі передній зуб, а Балоун — кутній.

Балоун із серйозним виглядом підійшов до надпоручника Лукаша і, загикуючись, подав йому свій зламаний зуб, загорнутий у «Лурдську пісню».

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я робив усе, що міг. Це той самий зуб, що зламався в офіцерській кухні, коли ми пробували, чи не можна з цього м’яса зробити біфштекс.

При цих його словах з крісла під вікном підвелася чиясь сумна постать. Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.

— Будь ласка, тихіше, — сказав він з розпачем у голосі, — мені погано.

Він знову сів у старе крісло, в кожній щілині якого мешкали численні родини блощиць.

— Я втомлений, — сказав трагічним тоном, — я кволий і хворий. Не говоріть, будь-ласка, при мені про зламані зуби. Моя адреса: Сміхів, вулиця Кральовська, номер вісімнадцять. Якщо я не дотягну до завтра, прошу повідомити про це мою сім’ю, і не забудьте зазначити на моїй могилі, що я до війни був учителем цісарсько-королівської гімназії.

Він тихенько захропів і вже не чув, як Швейк процитував вірш із заупокійної:

Гріх Марії відпустив Ти,

І розбійника простив Ти,

Й путь спасіння мні відкрив Ти!

Після цього фельдфебель Ванєк встановив, що знаменита корова мусить варитися в офіцерській кухні ще дві години, а про якийсь біфштекс не може бути й мови і замість біфштекса приготують Гуляш.

Було вирішено, перш ніж сурмити обід, дати воякам належний відпочинок, все одно вечеря до ранку готова не буде.

Фельдфебель-рахівник Ванєк звідкись приніс в’язку сіна, поклав її під себе в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, що відпочивав на старому дивані:

— Хоч вірте, хоч ні, пане обер-лейтенант, але такої корови мені за всю війну ще не доводилося жерти...

У кухні перед запаленим недогарком костельної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті отримає певний номер польової пошти. Він писав:

«Моя дорога жінко, найдорожча Боженко!

Ніч, а я постійно думаю про тебе, моє золотко, і бачу, як ти дивишся на порожнє ліжко біля себе і згадуєш мене. Мусиш пробачити, якщо при цьому дещо збреде мені на думку. Як тобі добре відомо, що з самого початку війни я перебуваю на фронті, і багато чого наслухався від своїх товаришів, які були поранені і їздили у відпустку додому. Вони воліли б лежати в сирій землі, ніж бути свідками того, що якийсь падлюка волочиться за їхньою жінкою. Мені боляче, що я, дорога Боженко, мушу тобі писати такі речі. Я цього навіть не писав би, але ти добре знаєш, бо сама ж мені призналася, що я не перший, з ким ти мала серйозне знайомство, і що до мене ти належала вже панові Краузе з Мікулашської вулиці. Тепер, коли я вночі раптом згадаю про це і уявлю, що той недоносок за моєї відсутності може мати на тебе претензії, мені здається, вір мені, дорога Боженочко, що я задушив би його на місці. Я довго це тамував у собі, але коли подумаю, що він може знов копатися до тебе, моє серце закипає. Звертаю твою увагу тільки на одне: я не стерплю поруч себе такої свині, яка курвиться з кожним і ганьбить моє ім’я. Пробач мені, дорога Боженко, за мої прикрі слова, але дивись, щоб я нічого про тебе поганого не чув. Інакше буду змушений вас обох випотрошити, бо я вже готовий на все, навіть якби мусив заплатити за це життям.

Тисячу разів цілує тебе і вітає татуня й мамуню

Твій Тоноуш.

N.B. Не забувай, що ти носиш моє прізвище».

Потім почав писати другого листа про запас:

«Наймиліша моя Боженко!

Коли ти дістанеш ці рядки, знай, що відбулася велика битва, в якій воєнне щастя усміхнулося нам. Між іншим, ми збили щось із десять ворожих літаків і підстрелили одного генерала з великою бородавкою на носі. У найжахливіші хвилини бою, коли над нами рвалися шрапнелі, я думав, дорога Боженко, про тебе, що ти робиш, як почуваєшся, і що нового вдома? Завжди згадую, як ми вдвох з тобою були в броварні «У Томата», як ти мене вела додому і як на другий день через це тобі боліла