Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

після того одразу все стихло. Гнітюча важка тиша опанувала тюрмою, як всевладний господар. В м’яких черевиках тюремники нечутно, як тіні, плавали по коридорах, зазираючи крізь «вовчок» в наші клітки. Через це робилося лячно, очі широко розплющувались, усе в мені напружувалось, по камері ходив тишком, навдибки.

Тюрмою заволоділа тиша ночі.

З волі мені передали в тюрму халат і нашпували його одеколоном. Його пахощі туманили мені голову мріями і ще яскравіше підкреслювали гнітючий тягар камери-одинарки і самотности.

Моє знайомство з Невідомим почалось після того, як я перечитав Чехова «Чорний чернець». Знайомий мені раніше мотив «Волоської леґенди» неодступно засів у голову. Я отупів від нього, не міг заснути через нього, пристосував цю серенаду до нашого тюремного життя...

Внаслідок цього ми з Ним і познайомились. Але то було давно.

Після тяжкої дев’ятиденної голодівки я з лікарні знову опинився в своїй одинарці. Пахощі одеколону нагадали мені тягучий мотив «Волоської леґенди», і ніяк не міг від нього позбавитись.

Але зараз тремчу від другої пригоди.

На п’ятому поверсі буйно збожеволів арештант, велетень анархіст. Він розбив лямпу, забив ручними кайданами тюремника до смерти. Набігло людей зі сторожі, зв’язали божевільного і більше години били безперестану.

Більше години він безперестану дико кричав.

Вечірня тиша тюрми змінилась пеклом.

Загрюкали в’язні по всіх камерах у свої двері, забряжчали кайдани, закричали всі на всі голоси.

І ще довго потім не могло ущухнути це пекло. Мов прибій моря, затихав поволі брязкіт кайданів, то збільшуючись, то зовсім стихаючи. Кайдани дзвеніли то розпачливо, то безсило. Аж поки зрештою не змовкли.

Було вже за північ.

Я лежав з широко розплющеними очима і знав, що раніше досвітніх часів мені не доведеться вснути.

А ось...

Так, стукає мені мій сусіда згори.

Тихі, тихі, ледве чутні умовні стуки. Не вірилось, що ті звуки робляться рукою живої людини. Здавалось, що то самі мури, товстенні мури тюрми, набрались здатности видавати такі нутряні, глухі звуки. А може, се душі загиблих в’язнів віщують містично?

— «Тук-тук... Тук-тук-тук»... — чув я, приложивши під ковдрою ухо до стіни.

Лежав і силкувався пронизати поглядом всі численні двері з міцними замками, всі ті похмурі клітки-труни... Зрозуміти трагедію духом живих небіжчиків, що метушилися там.

Але — нічого...

Якась особлива, злісна і нерухома тиша заповнювала всю тюрму, протислась у найзахисніші її щілини. Вона жахала мене.

В уші плив мені неупинно тягучий, проймаючий жахом мотив «Волоської леґенди», від нього робилось моторошно.

Я згадував всі ті написи смертників у моїй камері, які пройшли тут переді мною. За три останні роки — сім... За три роки — сім.

Слухав слабі удари кволого серця і дивився на невиразну тінь від заґратованого лихтаря над парашею.

Лямпа блимала, і тіні ґрат, костурляві й похмурі, незграбно танцювали. Від цього в очах миготіло, розболілась голова, кров бухала у виски, дурманів мозок.

Поволі закрадалось невиразне почуття жаху.

«Се» — починається...

Я боявся дивитись на рухливу тінь над парашею, і мене щось засмоктуюче тягло в той бік. Тінь лихтаря потроху розпливалась і все більше й більше наближалась формою до постати людини з розкуйовдженим волоссям на голові... чорним мотузком на шиї. З сірої вона зробилась зеленкувато-бурою. Внизу стіни показались бліді руки зі скрюченими пальцями...

Так, це Він.

Я раптом заспокоївся.

Невідомий повернувся в профіль до мене, повагом повів шиєю, мовби силкуючись увільнитись від зашморгу мотузка. Потім незграбно стрибнув з ящика параші й зі зверхносного зробився сферичним, прозорим. Крізь нього видно було парашу і протилежну стіну з примкненим до неї стільчиком.

Я чекав, що Невідомий надійде до мене.

Він здався мені значно схудлим з того часу, як бачив я його востаннє. Ніс загострився, волосся скуйовджене ще дужче. Але я взнав Його, Його — так жахливо схожого на мене.

У мене поволі німіли руки й ноги, а врешті я й зовсім перестав їх чути. Декілька разів пробігло по тілу дрижання тваринного жаху. Лоб спітнів, а потім захолонув.

Бліді, зеленкувато-сірі губи його заворушились. Я добре розумів їх мову. Балакав Невідомий насмішкувато, з віддихом, хоч я й не чув ніколи його голосу.

Неупевнено він ступнув до мене і похитнувся:

— Ти тепер переконався, звичайно, що я — безпереч­но ти?

Відпочивши трохи, Він додав:

— Я не буду вимагати від тебе обов’язкової для людей послідовности, але ж ти мусиш визнати непереможну дійсність Мого, а постільки і твого існування?..

Говорив Він завжди з нарочитим галицьким акцентом, говорив переконавче і холодно. Мене називав «на ти», я його — «на ви». Взагалі, я, як школяр, хвилювався, боявся чимсь йому недогодити, силкувався у всьому слідувать йому і теж так ворушити губи. Проте ми добре розуміли один одного