Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

– Так, відчуваю, далеко ми не дійдемо, – помітив чоловік оглядаючись, – Куди б тебе прилаштувати?

Побачивши кілька рядів зі стільчиками, підхопив Маргариту на руки й попрямував до них. Дівчині навіть обурюватися не хотілося. Сьогоднішній безглуздий, але шалено емоційний день і так вибив із колії. Підвернута нога стала останньою краплею у переповненій чаші терпіння. Але турбота Олега, огорнувши трепетною хвилею, стала бальзамом на будь-які рани. Нехай оточуючі знову дивляться на них з подивом та цікавістю. Нехай бачать, який у неї чоловік і заздрять.

– Сиди тут, – бережно опускаючи Маргариту на стілець, наказав Чернишевський. – Я швиденько змотаюся за валізою, і поїдемо додому. Хоча, – стурбовано оглянувши дівчину, що поникла, – Схоже, спочатку доведеться заскочити в аптеку і купити щось від розтягнення.

– Олеже, – знімаючи туфлі з ніг, покликала Одинцова, – це не так страшно, як здається.

– Коли ти після своїх підборів завтра на ногу нормально не станеш, подивимося, як заспіваєш. Тоді зрозумієш, страшно чи ні.

– Олеже, – перериваючи обурення, потяглася руками до нього, піддаючись уперед: – Іди сюди.

Коли той злегка схилився, схопила за тканину сорочки, притягуючи ще ближче, і вп'ялася у вуста болісним поцілунком.

Солодкі миті терпкого болю й Олег неохоче відірвався. З наказом:

– Нікуди не йди. Чекай мене тут! – пішов, ховаючись у численному натовпі пасажирів.

Посміхнувшись, Ритка машинально розтерла пошкоджену ступню і сильніше укуталася в чоловічий піджак, накинутий на плечі. Втягнула запах звичного гіркувато терпкого парфуму Олега, блаженно жмурячись.

Боже, до чого вона дожила? Цілується при сотнях незнайомих людей і жодної краплі не соромиться цьому. Хоча після Сицилії соромиться зовсім нічого. Весь екстрим відвертості пройдено.

Втупившись на табло, де показувало десять хвилин на дев'яту, приготувалася до очікування, сподіваючись, що воно буде недовгим. Безглуздо розглядаючи перехожих, прикинула, що на них чекає з Олегом далі. Попри безліч хаотичних припущень, зійшлася на думці, що все обов'язково вдасться. Обручка, що у світі ламп грала бешкетним блиском, здавалася найбільш вагомим тому підтвердженням. Незримі тенета, що одного разу скріпили його колишніх господарів, цього разу зобов'язані допомогти їм.

Та вже через двадцять хвилин помітно занервувала. Чернишевський обіцяв впоратися швидко, але поки що серед натовпу його не спостерігалося. Господи, де ж він?! Згадала, що натомість викинутого телефону, так і не придбали новий. Зараз засіб зв'язку дуже знадобився б. Раптом Олег пішов кудись не туди й чекає її?

Потрібно взяти себе в руки та заспокоїтися. Чернишевський нікуди не подінеться. Не сьогодні. Він сам її сюди посадив і сюди ж повернеться. Ніколи її не залишить. Не слід забувати, що в рідній країні колотнеча з багажем вже звична справа. Невдовзі Олег з'явиться. А якщо ні, десь у сумочці лежить пара гривневих купюр, можна набрати його з автомата або попросити в когось мобільний зателефонувати.

Ні, ну вона точно дурепа! Навіть потрібний номер не знає на пам'ять. І всі документи в Олега лишилися...

«Так, відставити паніку, Ритко! Нікуди твій Чернишевський не подінеться. А як дінеться, сама з-під землі дістанеш і приб'єш за такі жарти...»

– Марго?

Суворий голос, що пролунав десь за спиною, вирвав з безодні неконтрольованої паніки, разом кидаючи в іншу, глибшу і безпросвітнішу. Серце на секунди завмерло, слідом пропустивши глухі удари, почало вистрибувати з грудей.

Здригнувшись, Маргарита міцніше запахнула на собі піджак Олега, як останній захист. Намагаючись закритися і сховатись від усього світу, зокрема, від володаря голосу, та підігріваючи залишки віри, що примарилося. Хтось обізнався, переплутав. Що завгодно, але не те, чого вона боялася найбільше у житті…

Подальша фраза і чоловік, що з'явився перед нею, остаточно розвіяли ілюзії:

– Ось ти де ховаєшся, – сталеві примружені очі, проникливо «обмацали» дівчину з ніг до голови.

Перш ніж встигла схаменутися і включити хоч якийсь самозахист, зрозуміла, що чоловік безцеремонно вхопив її за передпліччя, змушуючи встати.

– Тимур? – ошелешено видихнула Одинцова, розуміючи, що, якщо її прямо тут уб'ють, нікому не буде діла. Добре, якщо викличуть швидку на констатацію факту смерті.

– Не очікувала? – струсивши злякану дівчину.

– Що тобі треба від мене?! – приходячи до тями, спалахнула Рита, – Відпусти! – Впираючись, спробувала вирватися: – Що ти тут робиш?! – Міцна хватка сильніше стиснула руку. – Відпусти ж, говорю!

– Це в тебе хотілося запитати, що ти тут робиш! – прошипів чоловік, струшуючи сильніше. – Хоча, що мені питати, й так все знаю. Якщо баба з народження продажна лярва, продажною лярвою і здохне!

– Що ти собі дозволяєш?! – намагаючись ступнями намацати туфлі, щоб взутися і щосили тріснути цьому нахабі між ніг.

Завжди здогадувалася – Калач та ще сволота. При Рощині не наважувався відкрити справжнє обличчя, але тепер все ставало по місцях. Ось чим викликана споконвічна зневажлива холодність у тоні та манері триматися. Ненависть, пронизлива й обпікаюча.