Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

— Я воліла б повернутися, але якщо ти вибереш лишитися тут, я зостануся з тобою.

— Я вивчав Всесвіт діаметром 16 мільярдів світлових років. Я не хочу провести решту свого життя в цьому крихітному світі, що тягнеться лише на один кілометр у кожному з напрямків. Повернімося назад.

— Я не радила б вам робити це, — сказала Томоко. — Ми не можемо точно виміряти швидкість плину часу у Всесвіті, але я достеменно знаю, що відтоді, як ви пройшли крізь двері на поверхні Блакитної планети, минуло щонайменше десятки мільярдів років. Самої планети вже нема, а зірка, подарована тобі Юнь Тяньміном, давно згасла. Ми навіть не знаємо, якими є теперішні фізичні умови у Всесвіті й чи лишився він тривимірним.

— Я гадав, що ти можеш переміщувати вихід із мікровсесвіту зі швидкістю світла, — відповів Ґуань Їфань. — Хіба ти не зможеш відшукати якусь місцину, придатну для життя?

— Якщо ви наполягатимете, то я спробую знайти. Але я зостаюся при думці, що залишитися тут — найкращий вибір. Бо тоді існує два позитивні сценарії майбутнього: якщо рух Перезавантажувачів із повернення матерії матиме успіх, великий Всесвіт сколапсує до сингулярності й станеться новий Великий вибух — тоді ви зможете піти у новий Усесвіт; якщо ж рух зазнає невдачі й великий Усесвіт буде приречений на загибель, ви зможете провести решту вашого життя тут. Як на мене, це не найгірший сценарій.

— Якщо всі втікачі до мікровсесвітів дотримуватимуться такої позиції, то великий Всесвіт точно приречений на загибель, — відповіла Чен Сінь.

Томоко мовчки дивилася на неї. Можливо, зважаючи на її швидкість обробки інформації, для неї ці секунди розтяглися в століття, бо важко було уявити, що алгоритми програмного забезпечення здатні відтворювати настільки складні емоції та вирази обличчя. Вочевидь, програмне забезпечення штучного інтелекту Томоко мало доступ до спогадів про всі події, які сталися від першої зустрічі з Чен Сінь майже 20 мільйонів років тому, й встигало обробляти отриману інформацію. Здавалося, що всі ці спогади перемішалися в її очах: печаль, захоплення, здивування, звинувачення та жаль… вираження стількох складних почуттів в одному погляді.

— Ти продовжуєш проживати життя з тягарем відповідальності, — парирувала Томоко.

Витяг із «Минулого поза часом»: Сходинки відповідальності мого життя

Протягом усього свого життя я тільки те й робила, що підіймалася вгору сходинками відповідальності.

Замолоду зоною моєї відповідальності було старанне навчання, послух перед батьками й намагання за будь-яку ціну їх не розчаровувати.

У середній школі й університеті від мене так само вимагалося мати гарні оцінки, щоб стати видатною людиною, яка своїм існуванням допомагатиме суспільству, а не виснажуватиме його.

Після початку навчання в аспірантурі мої обов’язки стали чіткішими й конкретнішими: я мала зробити свій внесок у створення більш потужних та надійних хімічних ракет-носіїв, щоб доправити на орбіту Землі ще більше вантажів і астронавтів.

Коли ж я почала працювати в АСР, мені поставили завдання відправити зонд у глибокий космос — на відстань у один світловий рік від Землі, — щоб перестріти трисоляріанський флот, який вторгся до Сонячної системи. Ця відстань у десятки мільярдів разів перевищувала дальність польоту ракет-носіїв, що розроблялися за моєї участі.

А потім мені подарували зірку. У прийдешню епоху це додало раніше немислимих обов’язків. Мене обрали Мечоносцем, покликаним стримувати атаку за теорією Темного лісу. Зараз уже здається перебільшенням той факт, що тоді в моїх руках перебувала доля людства, але я дійсно задавала напрям розвитку двох цивілізацій.

Чим далі, тим більшою ставала моя відповідальність: я воліла, щоб людство змогло літати зі швидкістю світла, проте мені довелося відмовитися від власної мети, аби запобігти війні на знищення.

Я не знаю, чи пов’язані безпосередньо з моєю особою катастрофи й остаточне руйнування Сонячної системи. Точних відповідей на це запитання ми ніколи не отримаємо, але, поза всяким сумнівом, певний зв’язок цих подій зі мною та моїми обов’язками був.

Тепер я сягнула вершини відповідальності, бо відповідаю за долю всього Всесвіту. Звісно, не лише ми з Ґуань Їфанєм несемо цей тягар, проте обоє відчуваємо свою частку такої відповідальності, якої раніше не могли навіть уявити.

Я хочу сказати тим, хто має в серці віру в Бога, що я не Обрана. Також я хочу донести до атеїстів іншу думку: я не та особа, яка змінила хід історії. Я звичайна людина. Але, на превеликий жаль, мені не вдалося прожити життя звичайної людини. Мій життєвий досвід є концентрованою історією нашої цивілізації.

Тепер ми знаємо, що історія життя кожної цивілізації така: пробудження всередині тісної колиски; намагання вибратися за її межі; перший політ; польоти все швидше й далі; і, нарешті, злиття в єдине ціле з долею Всесвіту.

Кінцевою метою всіх високорозвинених цивілізацій є можливість дотягнутися до власних мрій.

Поза часом. Наш Усесвіт

За допомогою системи управління Всесвітом 647 Томоко маніпулювала виходом із мікровсесвіту у великому Всесвіті, швидко пересуваючи двері й шукаючи світ, придатний для виживання. Обсяг інформації, який може передаватися між дверима й мікровсесвітом, був дуже обмеженим: жодних зображень, лише оціночна шкала з позначками від –10 до 10, що означали рівень придатності навколишнього середовища для існування. Люди могли вижити лише в місцях, де значення було вище за нуль.

Двері протягом трьох місяців переміщувалися вже десятки тисяч разів, але лише один раз їм пощастило відшукати порівняно придатну для життя планету, яка мала оцінку «3». Томоко довелося визнати, що, ймовірно, це найкраще з усього, що їм вдасться знайти.

— Рівень «3» свідчить про вкрай негостинний і небезпечний світ! — намагалася переконати вона Чен Сінь та Ґуань Їфаня.

— Ми не боїмося оселитися там, — твердо відповіла Чен Сінь. Їфань висловив свою підтримку рішучим кивком.

Посеред Усесвіту 647 з’явилися двері. Цей прохід, як і бачений Чен Сінь та Їфанєм раніше на поверхні Блакитної планети, також мав прямокутну форму й був окреслений світними лініями, проте виявився значно більшим за розмірами. Імовірно, такі габарити можна було пояснити зручністю для транспортування різних матеріалів та об’єктів. Щойно вигулькнувши в просторі, двері ще не були зв’язані з великим Усесвітом, і будь-який об’єкт міг безперешкодно пройти крізь них і опинитися позаду. Лише коли Томоко відкоригувала параметри, матерія, що опинялася всередині периметра дверей, з’являлася на теренах великого Всесвіту.

Процес повернення матерії з Всесвіту 647 до великого Всесвіту розпочався.

Томоко розповіла, що мікровсесвіт не має й мікрограма власної матерії, а вся його маса сформована із запозиченого у великого Всесвіту. Серед сотень створених трисоляріанами мікровсесвітів номер 647 належав до категорії найменших. Він запозичив лише 500 тисяч тонн матерії, що еквівалентно тоннажу великого нафтового танкера докризових часів. Насправді дріб’язок у масштабах великого Всесвіту.

Вони почали повернення з ґрунту. Після останніх жнив поля вже не засівали, залишивши перелогом. Роботи збирали вологу землю у візки, відвозили до дверей і висипали. Проходячи крізь двері, ґрунт зникав назавжди. За три дні ґрунту в мікровсесвіті вже не лишилося; викорчували та відправили назовні навіть дерева, які росли довкола будинку.

Після прибирання шару ґрунту вони побачили металеву основу мікровсесвіту. Вона складалася з гладеньких пластин, що, немов дзеркало, відображали тутешнє сонце. Роботи