read-books.club » Сучасна проза » Мир хатам, війна палацам 📚 - Українською

Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

199
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мир хатам, війна палацам" автора Юрій Корнійович Смолич. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 180 181 182 ... 242
Перейти на сторінку:
холодним блиском від кокаїну, а натуральним гарячим огнем: що ж тепер буде, адже відповідальність за брата впаде і на нього?

— Ти — мерзотник! — тільки й сказав він братові. — Я мушу викликати тебе на дуель!

В цю хвилину пришила Марина: демонстрація закінчилась, і вона прибігла, збуджена, додому.

— Донечко! — зустрів її на порозі Гервазій Оникійович і патетично заключив у батьківські обійми. — Пожалій свого батька: в нього син — Мясоедов, Сухомлинов, Распутін…

Поява жіночого начала серед цієї чоловічої трагедії була такою проймаючою, що старий доктор схлипнув. Всі сили благородного обурення і священного гніву були розбурхані в його душі. І так же було шкода себе самого: виховав, довів до пуття, і от…

А головне — абсолютна безвихідь: що ж його тепер робити?

Офіцер Ростислав Драгомирецький — державний злочинець, але ж він — таки син…

Тимчасового уряду доктор Драгомирецький, правда, не похваляв, але ж зраду вітчизні він також не міг схвалити! Він, звичайно, був проти цієї ідіотської, злочинної війни, але ж не міг він, син своєї батьківщини, бути — пораженцем!

— Що ж робити? — репетував Гервазій Оникійович, спиняючись перед Ростиславом і потрясаючи кулаками, — що ми будемо тепер робити? Я тебе питаю, негіднику?

Був би його син Ростислав малим хлопцем, він просто спустив би йому штани і всипав гарячих. Але ж цьому оболтусові було двадцять три роки, та й тілесного покарання доктор Драгомирецький взагалі не визнавав.

Ростислав сказав тихо й понуро, і це було, власне, перше розумне слово від нього:

— Олександр… дай мені твій браунінг… я свій загубив ще там… на позиціях…

— Навіщо тобі цей ідіотський браунінг? — залементував старий батько.

— Виходу нема… — так само понуро мовив Ростислав. Марина кинулася до брата й обійняла його.

— Ростику! Милий… любий… нещасний! Що ти!

Ростислав відхилився від сестри, в оці його блиснула сльоза:

— Не треба, Маринко… Лиши мене… Я — паскуда. Мене не треба жаліти.

Але сестра горнулась до нього, голубила, обливала своїми слізьми його заслізене, в брудних патьоках, лице.

Олександр гарикнув з свого кутка:

— Іди геть, Маринко! Припини бабські істерики! Йому більше нічого не лишається…

Тоді Марина справді впала в істерику. Вона випростувалась перед молодшим братом:

— Каїн! Недурно все місто знає тебе, як чорносотенця! Ти готовий і рідного брата штовхнути в могилу! Так роби ж свою чорну справу, кат! Давай йому зразу свій кривавий пістолет! Ну? Чого ж ти сидиш? Давай йому твій браунінг з монограмою від проститутки Матільди!

— Дура! Не твоє діло про Матільду!

— Ні! — лементувала Марина. — Давай зразу! — Вона вхопила брата і сіпала за кобуру з пістолетом.

— Пусти! — шарпався Олександр. — Ідіотка! Задрипана украйонка! Репана гапка!

— Діти! — заволав Гервазій Оникійович. — Покиньте! Таке горе, а ви…

Олександрові нарешті пощастило вирватись з рук Марини. Він відійшов в інший куток і відгородився стільцем.

— Не дам я йому мого пістолета! Цього ще бракувало, щоб він застрелився з пістолета з моїм номером, який зареєстрований у штабі, — щоб мені ж потім відповідати!

— Падлюка! — гукала Марина. — Тоді стріляй сам, з своєї руки! Убий рідного брата, від тебе можна такого чекати!

— Хай вішається або кидається з вікна, — кричав і Олександр, — а мого пістолета я йому не дам!

— Йолоп! Оболтус! — заґвалтував батько. — Я своїми власними руками викину тебе з балкона! — Він спинився знову перед портретом покійної дружини і, здіймаючи руки вгору, заволав до неї: — Мати! Поглянь, яких ти народила дітей! Прокляни їх на тому світі! — Він вхопився за голову, впав на стілець і стукнувся головою об стіл. — Ні, ні! Це все я, це я виховав таких обормотів з тих гарних хлопчиків, яких ти мені залишила! Прокляни мене! Будь проклятий — я! Діти, кляніть, кляніть мене — це я, ваш батько, негідник!

— Батьку! — мовив тихо Ростислав. — Не треба! Винуватий тільки я. Я й нестиму відповідальність…

Він звівся. Він хотів кудись іти. А куди, він не знав.

Марина знову кинулась до нього і повисла на плечах:

— Ти нікуди не підеш! Ми заховаємо

1 ... 180 181 182 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мир хатам, війна палацам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мир хатам, війна палацам"