Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- І ти мені, - вирвалося в Янчука. – Приходь, як його вдома немає.

- Буду, бо алгебра мені зовсім не дається.

- Вона й мені не дуже дається, а от Дмитрові вона – марниця! – вирвалося у хлопця, аж пошкодував.

- То я піду вже? – звелася дівчина.

- Іди, коли так, - відповів хлопець, насправді зовсім не бажаючи відпускати Марію.

Збігали дні, несучи більше прикрого й нужденного, ніж приємного Янчукові. Піджак від костюма ще сяк-так міг бути, а штани виявилися на цілу долоню задовгі. Складнішали помітно уроки, особливо алгебра, аж Петрові доводилося звертатися до Дмитра за допомогою. Набридали йому всілякі марширування в школі, фізкультурні вправи, біганина в ТСО-Авіахімі, до якого не лежала в нього душа. Проте Янчук уже не лише мінявся записками з Марією, а й писав їй  вірші про любов.

Та якось він ніби випадково зустрівся з Голиком на мосту, і той так колко й пильно його оглянув, ніби обмацав, що в Петровій душі осіло острашливо-неприємне враження, яке вже не полишало його, постійно нагадуючи, що Голик недремно спостерігає за ним, готуючи йому якусь каверзу, наприклад, відправку в колонію чи дитячий будинок. Додавав страху й той факт, що по відвідинах Постишевим Чигирина у місті і в районі пройшли масові арешти, у їх школі не стало директора, у виконкомі, як розповів дядько Левко, арештували Горішнього і Перцов став замом Хорунжої. Арсен Кузьмович на драмгуртку у школі тихо сповістив Янчука, що Голик з Ленським із окружкому вручили Постишеву протест проти реабілітації і його, і Петрового батька. Правда, після цього його несподівано викликала Хорунжа, заспокоївши і сповістивши, що виконком планує виписати для читальні гітару й мандоліну, на яких і йому варто навчитися грати.

Ще тричі вчителі водили учнів поливати дерева в новому саду, і ті майже всі прийнялися. Ідучи з Петром додому з останнього поливу Арсен Кузьмович розповів хлопцеві, що у 1928 році при Кагановичі у Києві відбувся собор УАПЦ, на якому було зміщено митрополита Василя Липківського - “за його проханням” - та призначено Миколу Борецького і закрито  журнал “Церква і життя”, а по від’їзді Кагановича по всій республіці і на Чигиринщині зокрема арештовано всіх церковних отців, дяків і старост автокефальної церкви і заборонено відправлення хіротоній. І в школі, і потім удома Янчук мізкував, чому учитель тим переймався, не вірячи в Бога, але саму його розповідь мимоволі зафіксував у пам’яті надовго.

Якось так повелося, що Петро не зустрічався ні з дядиною Оксаною, ні з її дівчатками, які відвідували іншу школу, і тільки на посадці й поливці саду здибав їх, почувши докір, що не навідується і став чужим. Мовчазна заклопотана дядина Оксана видалася Янчукові геть іншою, ніж була, бо що схудла й посивіла, а що приймала його ніби й по-родинному, але стримано, без розпитувань, як він там живе. На його питання не відповідала, нарікаючи й скаржачись, що не знає про долю свого вуйка Богдана і вуйну Каську, про рідного брата Гриню та братову Зосю, яких лишила в Західній Україні.

- Нема чим тебе, хлопче, й пригостити, бо животіємо впроголодь, як бачиш, у постійній скруті. Марися і школу мусила покинути, щоб допомагати мені, а Катруся й Мотя ходять до неї лише восени й навесні, бо зимового взуття не мають, - бідкалася дядина. – Перед голодом спродала я все, то так у нендзах і жиємо тепер… Заходи хоч зрідка до нас, не цурайся, - сказала вже на прощання через поріг. – Бережись Голика, щось він проти тебе замислив, до нас заходив розпитувати, -  попередила вже навздогін.

У школі драмгуртківці під орудою Арсена Кузьмовича не лише готували вистави, а й училися грати на музичних інструментах: гітарі й мандоліні. Таран володів ними досконало, тож незабаром Петро і собі приохотився, та так, що не міг відірватися. Він мав змогу вправлятися у грі ще й в читальні, підіграючи молоді вечорами. Учитель навчав аматорів і танкам, де всіх перевершувала Марія, - Янчук сам заманив її, щоб частіше бачитися і разом іти додому, а тепер заздрив і ревнував до пойнятості.

Товсті ячмінні її коси, підстрижені по-дорослому, під час танцю віялися й стовбурчилися, ноги під короткою спідничкою кренделяли, всіх зачаровуючи, лице горіло рум’янцем, пашіло енергією й радістю, тіло в’юнилося й пружинило, очі палахкотіли лукавством. У закоханого Петра все більше появлялося суперників і у школі, і вечорами в хаті-читальні, найпаче, коли Голик на цілий місяць поїхав на якісь курси до Києва, а дівчина, приходячи до Петра переписувати домашні завдання, навідувалася і на вечорниці. Навіть старші учні школи, щоб її побачити, стали активно ходити в читальню і навіть на заняття аматорського драмгуртка.

- Ти, Петрусю, не гризися так, я люблю найбільше тебе: і за записки й вірші, і за домашні завдання, і за те, що ти не лукавий і не брудний у мові й поведінці, - виправдовувалася вона черговий раз перед Янчуком. – Поцілуй мене! – сказала несподівано на прощання, - І не проводь додому, - наблизила до нього лице.

Петро, згораючи від сорому, цмокнув її в підставлені уста.

- Не так! Ось так учись цілуватись! – раптом впилася в хлопця. – Не проводь! – і зникла, як з’ява, за порогом.

Вернувшись до темного вікна своєї кухоньки, Петро побачив, що коло Голикової хати Марію хтось зустрів, і вони пішли кудись вулицею. Серце його калатало, душа в муках волала, вуста горіли від її солоного поцілунку, і він до запівночі не знаходив собі місця, палячи цигарки на східцях ґанку. Як лише подумки не обзивав він дівчину: і вертихвісткою, і шалапутною, і навіть повією!

Як потепліло, молоді у хату-читальню стало приходити все більше, а ще як хлопці врешті спорудили у дворі тартака гойдалку, “ключа” й “каната”. Перед Великодніми святами райком комсомолу почав присилати й сюди своїх чергових, щоб ті забороняли молоді співати релігійних і веснянкових пісень. Та заборона торкнулася безпосередньо Петра, бо був