Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Чого? — здивовано і вже не без серця спитав государ, бо сміху не любив, тим паче коли сміх цей міг стосуватись його царської величності. — Чого регочеш? Ну?

— Бачу я, що й вам… — і Омелько знову вклонився. — Що й вам — непереливки, великий царю: в такім нелюдськім одязі, як ваш, я не встояв би в задусі й трішки! — І спитав: — Скільки ж це одіяння важить? Пудів зо два?

— Коли не більш… — посміхнувся цар-батюшка.

— Bone Deus! — ахнув Омелько. — Ого!

— Що ти сказав?

— Я сказав: «Боже милосердний!»

— Терпіть не можу латини!

— Два пуди! — в щирім дивуванні почухав потилицю Омелько. А тишайший, ніколи й гадки не мавши про вагу свого парадного вбрання, бо звик до нього ще з шістнадцяти літ, коли зійшов у Кремлі на престол свого батенька, тепер чимало здивувався і посміхнувся знову. — Оце так сила! — з повагою сказав Омелько, витріщаючись на ставного та дужого царя, що починав йому більше та більше подобатись, і вони обидва, молодий козак і володар всія Русі, оглядаючись на двері, за якими йшла далі церковна служба, тихо й весело засміялись.

Вони були майже ровесники, — їх розділяло всього-навсього яких чотири або п’ять років.

Їм уже було цікаво разом.

Чи не вперше в житті государ сміявся як звичайнісінький тридцятилітній дядечко, котрому вже вельми набридло все те, чого він мусив, хіть-не-хіть, дотримуватися в своїм не дуже й легкім становищі государя всія Русі.

26

— Хоч ґудзики порозстібав би, пане царю, — співчутливо й просто, ніби своєму ж таки братові-козакові сказав Омелян Глек, кивнувши на золоті, з перлинами, завбільшки з лісову кислицю ґудзі. — Надворі спека. Жарко ж!

— А жарко.

— То чому ж?

— Не вміємо того самі.

— Як же це? — здивувався Омелько.

— А так: нашу царську величність, — без крихти гумору, з граничним до себе поважанням одмовив государ, — і одягають і роздягають нас постільники, слуги та стряпчі. А ми самі без них нічого й не втнемо.

— Ось я допоможу, — хутко сказав Омелько, бо ж йому вже здавалося, що можновладець, бідолашний, ледве стовбичить, аж наче хитається під тягарем ошатних одіянь, над якими вже й пара здіймалась, над сорочкою тафтяною, над зипуном, над чугою й каптаном, над обниззю (тобто над коміром стоячим, дрібними скатними перлинами обнизаним). — Ось я тобі порозстібаю! Га? А повернись-но, царю!

— Нам того не вільно в церкві, — згорда посміхнувся государ. — На все свій чин і свій порядок! — і, бідолашний, тільки повів переобтяженими плечима. — Та я вже звик…

— Трудненька, бачу, в тебе служба, царю.

— А що ж ти думаєш! — легко, наче зовсім по-людському зітхнув монарх, бо його все дужче та дужче вабило панібратське пащекування, бо цар давно одвик, щоб хтось із ним балакав рівно й незалежно, без гидких холопських штук (які, сказати правду, государя завше вельми тішили), без поклонів після кожного слова, без поклонів, які щоразу била перед ним навіть сама цариця чолом об землю — разів до ста, заки лягала з ним до шлюбного ліжка.

Отак царедворці валялись йому в ногах, бо хто не бив земних поклонів самодержцеві, той притьмом ставав мерцем. Але ж Омелько ще дихав…

…Він вельми кохався в партесному, тобто в багатоголосому співі, великий государ, і всюди шукали бояри не тільки людей учених (здебільшого на Україні) задля «справки» грецьких та латинських книг на мову російську а чи для складання «многим трудом и тщанием» російського лексикона; не тільки мужів мудрих шукали, «мудрих — и в язице славенском и греческом и во иних изящних», не тільки друкарів і граматиків, а й видатних співаків, навчених мусикійного діла, про що збереглося в архівах чимало листів московського двору…

Бо ж бували часи, коли Москва, братнє їй спасибі, чим уміла й могла, допомагала Києву.

Бо ж бувало й таке, коли «мать русских городов», старезний Київ допомагав Москві, посилаючи братам на добро і свої книги, і вчених, і воїнів, і діячів православної церкви, і митців, — одним словом, бувало всяк: і так і сяк…

Бувало ж, коли заборонялось привозити в межі Московського государства книги українського друку — під загрозою «великого градского наказания от царя и проклятия от патриарха», бо то були штуки попівські, незлагоди поміж вітцями церкви, коли за царськими указами повсюди спалювали понавезені з України трефолої, часослови, Євангелія, переклади байок Езопа чи твори київських богословів, що їх потім від руки переписували, і ходили вони в народі руському потаємно.

А бували часи й такі, коли, приміром, Іван Федоров, першодрукар, тікав до Львова і там випускав свої книги.

Всяке бувало в історії нашої дружби, всяке бувало — і світле, і темне, і таке, і сяке, як воно й водиться в певній та щирій дружбі, коли нема чого класти, як кажуть росіяни, «всякое лико в строку», а треба тільки жити й дружити, спільну хату будувати, спільно її боронити від ворога, всім добрим проміж себе ділитися й мінятися, як те й було в нас, на Вкраїні та в Росії, як те й було споконвіку, — було, єсть і завше буде.

27

Шукати добрих співаків та навчителів співу — цар посилав бояр, наче на влови чи на полювання.

Ходили вони — не раз і не два — з царевими грамотами й до Києва, буцімто «для книжние покупки», а приводили до Москви десятки «вспеваков», що поміж ними були й такі видатні музиканти, як Федір Тарнопольський, «начальний певец и творец пения отрочного», тобто диригент і композитор, як сказали б ми нині.

Посилав колись цар людей, скажімо, до Печерської лаври, щоб ті йому привезли молодого «старца», тобто ченця, Загвойського Йосипа «для начальства к партесному пению», не на вічне проживання в Москві, а бодай на короткий час, але того «старца» сховали, і в Лаврі його не знайшли. Попошукавши по київських монастирях, цареві люди нараз довідались, буцім Йосип Загвойський «стоїть» на криласі в столиці, в Чигирині (тоді ще був живий законний гетьман України), і поспішили туди, але й там співака вже не було. Сповіщаючи про те царському воєводі, покійний гетьман дав до тями, що примусити Загвойського йти до Москви не може.

Тоді ж таки вганяли царські посланці, як те відомо з листування, й за співаком Василем Пикулинським, бо той «начальство к партесному пению» знав добряче та й до Москви подався б залюбки, але й про Василя того тодішній київський митрополит відмовив воєводі, що «тот вспевак Васка у него есть, но без него в