Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

Той перехилив гарбуза і жадібно пив воду. Вода витікала з куточків рота і, ніби рідка борода, стікала з поголеного підборіддя. Нарешті він повернув порожній дзбанок, задоволено видихнув повітря і витер бороду.

— Хто я такий? — казав він, ніби говорив сам до себе, але мовою візника. — Я — людина, що знає велику таємницю, саме так. І лишень імператорові вуха почують цю таємницю.

Тепер візник уже не сумнівався: чолов’яга все ж таки дурень. З повагою до нього не варто ставитися.

— Що ж, пильнуй свою таємницю, — сказав він. — Діти й пластуни бавляться в такі штуки.

З гарби прибулець зійшов біля караван-сараю, де починалися і закінчувалися всі подорожі. Він був навдивовижу високий і мав при собі подорожню сумку.

— А також мольфари та закохані. А ще королі.

Гамором і метушнею зустрів караван-сарай подорожнього. За деякими тваринами, такими як коні, верблюди, воли, віслюки, кози, тут доглядали, а за іншими не те що не доглядали, на інших навіть уваги не звертали, і вони, себто верескливі мавпи та нічийні собаки, мали цілковиту волю. У небі, як зелені феєрверки, вибухали крикливі папуги. Працювали ковалі й теслі, а в невеликих крамничках, що тулилися по краях величезного чотирикутного майдану, готувалися в дорогу дрібні торговці, запасаючись бакалійними товарами, свічками, олією, милом та мотузками. Кулі[57] у тюрбанах, червоних сорочках та в дхоті[58] безупинно метушилися і бігали з неймовірно великими і важкими клунками на голові. Тут завжди щось навантажували і розвантажували, тут можна було знайти дешевий нічліг — мотузяні ліжка з дерев’яними рамами, накриті колючими матрацами з кінського волосу, вишикувалися у шеренгу на дахах одноповерхових будівель, що оточували величезний двір караван-сараю; на такому ліжку чоловік лежить собі, дивиться у синяву, і здається йому, що він — уже на небі витає поряд з богом. З таборів на захід від караван-сараю долинав гомін імператорського війська, що недавно повернулося з походу. Воїнам не дозволяли заходити на територію палаців, і вони отаборилися біля підніжжя королівського пагорба. З воїнами, які недавно повернулися з походу і сиділи тепер без роботи, треба бути обережним. Подумалося подорожньому про Рим, де імператор, окрім своєї преторіанської гвардії, не довіряв жодному війську. Подорожній знав про необхідність проходження випробування довіри, до того ж — дуже суворого випробування. А інакше смерти йому не уникнути.

Неподалік караван-сараю підносилася прикрашена слоновими бивнями вежа і вказувала на шлях до брами імператорського палацу. Всі слони належали імператорові, і він, встромивши бивні у вежу, демонстрував свою силу. «Остерігайся! — промовляла вежа. — Твоя нога ступає у царину Короля Слонів, монарха, настільки багатого на товстошкірих, що не пошкодує тисячі тварин лишень для того, аби прикрасити мене». У показній величі вежі подорожній упізнав погорду, що, як вогонь чи знак диявола, проступала і на його чолі; проте будівничий вежі перетворив на силу ту якість, яку в подорожньому часто вважали за слабкість. «А чи сила — це єдине оправдання для екстраверта?» — запитав себе подорожній і не зміг на нього відповісти, але сподівався, що краса може бути також таким оправданням, оскільки він, поза сумнівом, був вродливим і знав, що його зовнішність має неабияку силу.

За вежею з бивнями була величезна криниця, а над нею неймовірно складні й великі водогінні механізми, що обслуговували багатокупольний палац на пагорбі. Без води ми — ніщо, — подумав подорожній. — Навіть імператор, позбавлений води, дуже скоро перетвориться на порох. Вода — це справжня монархиня, а ми — її раби. Якось у Флоренції він зустрів чоловіка, що міг ховати воду. Штукар, бубнячи чарівні слова, наповнював дзбанок по вінця, перевертав його догори дном, і тоді із дзбанка замість води струменіло полотно та потоки різнокольорових шовкових стрічок. Зрозуміло, що то був трюк, і вже до вечора подорожній вивідав у чоловіка секрет того трюку і заховав його між своїми власними. Подорожній знав багато таємниць, але лишень одна вартувала короля.

Перш ніж дістатися міських мурів, він зійшов на крутий пагорб, і перед ним відкрилася вся велич палаців. Правду кажучи, це було одне із найвеличніших міст світу, більше, як йому здалося, за Флоренцію, Венецію чи Рим, більше геть за всі міста, в яких він побував. Якось він потрапив до Лондона, і навіть Лондон був меншою метрополією, ніж місто, яке розкинулося перед ним. Після заходу сонця місто оживало. Біля мурів почали товпитися мешканці густо заселених передмість, з мінаретів муедзини закликали вірних до молитви, а вдалині він побачив вогні пишних будівель багатіїв. У сутінках вогні світилися якось тривожно, ніби застережливо. А їм у відповідь з чорної бані неба замерехтіли зорі. Так, ніби земля і небо — це два військові табори, що готуються до битви, — подумалося йому. — І тепер, вночі, вони затихли в очікуванні нового дня. Ніде — ні на перенаселених вулицях передмість, ні в будинках могутніх світу цього, ні ген там далі на долах — не було людини, яка б чула його ім’я, яка б повірила в казку, що її він мав розповісти. Однак він таки розповість її. Півсвіту пройшов він, аби це зробити, і він це зробить.

Ішов сягнистими кроками, привертаючи до себе цікаві погляди, — був високим, а його довге і помітно брудне біляве волосся спадало вздовж обличчя, як золота вода озера. Стежка повела вгору попри вежу з бивнями до камінної брами з барельєфом двох слонів, що дивилися один на одного. Крізь відчинену браму долинали голоси людей, що забавлялися, їли, пили й гуляли. Неподалік Гатяпульської брами стояли вартові, але у їхній поставі вгадувався спокій. Справжні перешкоди були попереду. Він ішов громадською місциною — місциною для зібрань, покупок та відпочинку. Тим часом мандрівника минали чоловіки, зворохоблені голодом та спрагою. Обабіч вулиці, викладеної каменем-плитняком, між зовнішніми та внутрішніми брамами були заїжджі двори, пивні, закусочні, також стояли вуличні крамарі. Тут усе продавалося і купувалося. Полотно, посуд, іграшки, зброя, ром. Головний міський базар був за меншою південною брамою. Мешканці міста скуповувалися саме там і обминали це місце, де покупцями були необізнані прибульці, що не знали справжніх цін на товар. Це був шахрайський базар, злодійський базар, бурхливий, з надмірними цінами і тому заслуговував на презирство. Проте втомлені подорожні, не знаючи міста і не бажаючи йти у будь-якому разі далі вздовж зовнішніх мурів до більшого і чеснішого базару, не мали іншого вибору, як торгуватися з купцями біля воріт зі слонами. А потребували вони лишень необхідного.

Перелякано кричали підвішені головою донизу курчата, зі зв’язаними