Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

— і благородніший від тебе. Якби вітер мав тіло; та все, що лютить і кривдить смертну людину, всі ці речі безтілесні — безтілесні тільки як об'єкти, а не у своїй дії. У цьому вся капосна, підла різниця! І все ж таки, кажу ще раз і присягаюся, у вітрі є щось величне і благородне. Зрештою, хоча б ці теплі пасати, що рівно дихають під ясним небом у могутті своєї доброї сили; і ніколи не змінюють напряму, попри всі зміни лукавої морської течії, попри всі блукання великих Міссісіпі на суші, що самі не знають, куди їм бігти. Клянуся вічними Полюсами! Ці пасати, що рушать уперед мій славний корабель, саме ці пасати — чи щось подібне до них, таке ж незмінне і сповнене сили — жене вперед корабель моєї душі! Уперед! Агов, нагорі! Що ви бачите?

— Нічого, сер.

— Нічого! А вже скоро полудень! Дублон піде старцювати! Ану, де сонце? Еге ж, так воно й мало бути. Я його обігнав. То що ж, я тепер попереду? І він полює мене, а не я його; це погано. Я повинен був це передбачити. Дурень! Ліні та гарпуни — він тягне їх за собою! Так, я обігнав його вночі. Повертати! Гей, усі спустіться вниз, крім чатових! До брасів!

Досі вітер дув у корму «Пекводу», і тепер, повернувши в інший бік, корабель круто став проти вітру, спінюючи свій білий слід.

— Тепер він іде проти вітру в роззявлену пащу, — мовив Старбак сам до себе, закріплюючи біля борту щойно витягнутий грот-брас. — Борони нас Боже, та я відчуваю, що кістки в мене вже гниють і зволожують моє тіло зсередини. Я відчуваю, що, скоряючись його волі, постаю проти волі Божої!

— Підніміть мене на щоглу! — крикнув Ахаб, підійшовши до мотузяного кошика. — Ми його скоро зустрінемо.

— Єсть, сер. — Старбак негайно виконав наказ Ахаба, і Ахаб знову піднісся над палубою.

Минула ціла година — золотий згусток століть. Час затамував подих у спраглому чеканні. Нарешті румбів на три праворуч, з навітряного боку Ахаб побачив фонтан, і ту ж мить з трьох щогл, сповіщаючи про нього, зринули до неба три крики — наче язики вогню.

— Лицем до лиця я зустрічаю тебе сьогодні, втретє, Мобі Дік! Гей, на палубі! Брасопити реї міцніше; іти прямо на вітер! Він ще надто далеко, щоб спускати вельботи, містере Старбак. Що це вітрила залопотіли? З молотком стояти біля стернового, чи як? Отак. Він іде швидко; треба мені спускатися. Тільки ще раз погляну звідси на море; для цього ще є час. Давній, давній краєвид, і водночас такий юний; так, він зовсім не змінився відтоді, як я побачив його вперше, малим хлопцем із піщаних дюн Нентакету! Такий самий! Такий самий! І для Ноя, і для мене. З підвітряного боку трохи дощить. Як там хороше! Там, у тій стороні, лежить не просто земля — диво-край, весь у пишноті пальмових гаїв. Підвітряний бік! Білий Кит прямує туди; отже, я мушу дивитися проти вітру — це краще, хоч і трохи тяжче. Ну що ж, прощавай, прощавай, стара щогло! Що це? Зелень? Так, мох визирає з тріщин. Та в Ахаба голова ще не поросла мохом від знегоди! Усе ж є різниця між людською старістю і старістю матерії. Утім, ніде правди діти, стара щогло, — ми таки обоє старі; хоч наш корпус ще міцний, еге ж, мій корабле? Одної ноги немає, от і все. Клянуся, це мертве дерево в усьому краще, ніж моя жива плоть. Мені з ним не зрівнятися; я знав чимало кораблів, збитих із мертвого дерева, що пережили людей, створених з життєдайної плоті їхніх живих батьків. Як там він казав? Він будь-що йтиме попереду, мій лоцман; і я ж таки побачу його знову? Де? Чи будуть у мене очі на дні морському, якщо я спущуся цими нескінченними сходами? Але ж я всю ніч віддалявся від того місця, де він утонув. Так, так, подібно до багатьох інших, ти казав страшну правду щодо самого себе, парсе; а щодо Ахаба — тут ти схибив. Прощавай, щогло, і пильнуй за китом, поки мене немає. Ми ще поговоримо сьогодні, ні, завтра ввечері, коли Білий Кит лежатиме отам, пришвартований до борту з голови і з хвоста.

Він наказав спустити його і, все ще озираючись довкола, стрімко зісковзнув із розітнутої щоглами блакиті вниз, на палубу.

Незабаром почали спускати вельботи; але, вже стоячи у своєму човні, Ахаб на мить завагався і знаком підкликавши до себе старшого помічника, що тягнув на палубі лопарі талів, наказав йому зачекати із спуском.

— Старбаку!

— Сер?

— Утретє корабель моєї душі йде у плавання, Старбаку.

— Так, сер, така була ваша воля.

— Деякі кораблі покидають порт і зникають навіки, Старбаку.

— Це правда, сер; гірка правда.

— Дехто вмирає під час припливу; інші — коли вода спаде; деякі під час повені. А я зараз почуваюся, наче могутня хвиля, що здіймає над морем пінний гребінь. Я старий; потиснемо руки, друже.

Їхні руки зустрілися; погляди прикипіли один до одного, немовби скріплені сльозами Старбака.

— О, капітане, мій капітане! Благородне серце… зупиніться, зупиніться! Бачите, це плаче смілива людина; то яка ж нестерпна мука цього прохання!

— Спустити вельбот! — наказав Ахаб, відштовхнувши руку помічника. — Усім приготуватись!

І за мить човен уже віддалявся від корми корабля.

— Акули! Акули! — почувся крик з нижнього ілюмінатора. — О, хазяїне, поверніться!

Проте Ахаб нічого не чув, бо в цю мить сам закричав щосили; і човен стрімко рушив уперед.

А голос з ілюмінатора казав правду; щойно човен відплив від корабля, безліч акул, наче виринувши з темної глибини під самим кілем, почали люто вгризатися в лопаті весел, коли їх занурювали у воду, і так супроводжували човен. Це нерідко трапляється з вельботами в цих водах, що кишать акулами, і ці кровожерні риби переслідують човен із такою завбачливою впертістю, з якою стерв'ятники ширяють над знаменами військ, що вирушають на схід. Але то були перші акули, яких «Пеквод» спіткав після зустрічі з Білим Китом; і, може, тому, що всі веслярі Ахаба були тигрячо-жовтими варварами, чия плоть особливо вабить акул — це буває нерідко, — а може, з якоїсь іншої причини, але вони переслідували тільки його човен, не зважаючи на інші.

— Серце з гартованої сталі! — мовив Старбак, дивлячись за борт, услід човну, що все віддалявся. — І ти ще можеш відважно дзвеніти при такому видовищі, коли акули кишать перед тобою і мчать за тобою слідом, вищиривши зуби;