Читати книгу - "Лабіринт духів"

тьмянішає – я це відчуваю, – не згасла остаточно. Я пишу, дарма що мені болить, адже біль і втрата – це єдине, що тримає мене живою і завдає страху перед смертю. Я пишу, щоб розповісти паперові історію, яку не можу розповісти тим, кого люблю найдужче, бо не хочу завдати їм страждань і наразити їхні життя на небезпеку. Я пишу, бо доки ще здатна пригадувати, я побуду з ними на якусь хвилинку довше…

1

Мені важко в це повірити, коли я дивлюся в дзеркало, що висить у цій кімнаті, і бачу, як руйнується моє тіло, але колись давно я була маленькою дівчинкою. Моя родина володіла продуктовою крамничкою біля церкви Санта-Марія-дель-Мар. Мешкали ми в будинку за крамницею. Там ми мали внутрішній дворик, з якого видно було верхівку базиліки. У дитинстві я любила уявляти, що це зачаклований замок, який щоночі вирушає на прогулянку Барселоною і щоранку повертається, щоб заснути з першим промінням сонця. Мій батько, Жисперт, походив із довгої династії барселонських торговців, а мати, Ферратіні, – з роду неаполітанських моряків і рибалок. Свою вдачу я успадкувала від бабусі по материній лінії, жінці з таким вулканічним темпераментом, що її прозивали Везувія. Нас було троє сестер, хоча батько стверджував, що в нього дві доньки й одна віслючка. Я дуже любила свого батька, хоч і завдавала йому безліч прикрощів. Він був добрий чоловік, який крамові давав раду краще, ніж своїм донькам. Наш сімейний духівник частенько казав, що всі ми приходимо в цей світ із якоюсь метою і що моя мета – чинити всім наперекір. Мої дві старші сестри були слухняніші. Вони розуміли, що їхнє завдання – це вдало вийти заміж і рухатися по життю, підкоряючись правилам суспільної поведінки. Я ж, на лихо своїм бідолашним батькам, здійняла бунт, коли мені було вісім років, і оголосила, що ніколи не вийду заміж, що фартух на мене не начеплять навіть під загрозою розстрілу і що я хочу стати письменницею або підводницею (Жуль Верн на якийсь час трохи збаламутив мене щодо вибору професії). Батько винуватив сестер Бронте, яких я неабияк шанувала й завжди наводила як взірець. Він гадав, що йдеться про збіговисько монашок-анархісток, які забарикадувалися біля брами Святої Матрони: звихнувшись із розуму під час заворушень Трагічного тижня [135], вони тепер курять опіум і танцюють одна з одною аж до глупої ночі. «Цього б ніколи не сталося, якби ми віддали її до Терезіанського коледжу», – горював він. Мушу зізнатися, я так ніколи й не змогла стати ні тою донькою, якої прагнули мої батьки, ні тою дівчиною, якої очікував від мене світ, що в ньому я народилася. А краще сказати: не схотіла. Я завжди чинила всім наперекір: батькам, учителям, а коли всі вони втомилися сперечатися зі мною – самій собі.

Мені не подобалося гратися з іншими дівчатками: моєю улюбленою забавкою було збивати голови лялькам із рогатки. Я воліла бавитися з хлопцями, якими з легкістю верховодила. Щоправда, рано чи пізно вони бачили, що я в них завжди виграю, і врешті-решт мені довелося розважатися самій. Мабуть, саме тоді я й звикла весь час бути осторонь від інших. У цьому я скидалася на свою матір, яка часто казала, що в глибині душі всі люди – самотні, а надто ті, що народжуються жінками. Мати була меланхолійною особою, з якою я ніколи не ладнала, мабуть, тому, що вона єдина з усієї сім’ї бодай трохи розуміла мене. Вона померла, коли я була ще дівчинкою. Батько одружився вдруге, із удовою з Вальядоліда, якій я ніколи не подобалася і яка, коли ми були тільки вдвох, називала мене «сучкою».

Лише коли матері не стало, я усвідомила, як мені її бракує. Мабуть, через це я стала відвідувати університетську бібліотеку, читацький квиток до якої мама зробила мені перед тим, як померти. Батькові я нічого не сказала: він вважав, що мені належить тільки вивчати катехізис і читати «Житія Святих». Моя мачуха книжки ненавиділа. Їй неприємно було дивитися на них, і вона ховала їх у глиб шафи, щоб вони не псували інтер’єру.

Саме в бібліотеці життя моє змінилося. Катехізис не долучився до цього жодним чином, а єдиним життєписом святої особи, який я прочитала з задоволенням, була розповідь про святу Терезу, що неймовірно зацікавила мене своїм містичним екстазом, який я пов’язувала з сороміцькими практиками, про які не наважуюсь написати навіть на цих сторінках. У бібліотеці я читала все, що мені дозволяли читати, а найпаче те, що мені радили не читати. Донья Лорена, мудра бібліотекарка, що працювала у вечірню зміну, завжди готувала для мене стосик книжок, які, за її словами, «мусить прочитати кожна сеньйорита, хоч ніхто й не хоче, щоб вона їх прочитала». Донья Лорена казала, що рівень відсталості суспільства визначається тою дистанцією, на якій воно намагається тримати жінок від книг. «Ніщо так не лякає неотесану мужву, як жінка, яка вміє читати, писати, думати та ще й має відвагу заголювати коліна». Під час війни донью Лорену вкинули до жіночої в’язниці, де вона начебто повісилася в своїй камері.

Я від початку знала, що хочу жити серед книжок, і стала мріяти, що якогось дня мої власні оповідання потраплять до одного з цих фоліантів, які всі так шанують. Книжки навчили мене думати, відчувати й жити тисячами життів. Я не соромлюся визнати, що, як і передбачала донья Лорена, настав той день, коли мені також почали подобатися хлопці. Навіть занадто. Цим сторінкам я можу повідати й посміятися над тим тремтінням у ногах, яке відчувала, коли повз мене з голодною усмішкою проходив хтось із парубків, що працювали носіями на ринку «Борн», із торсами, мокрими від поту, і засмаглою шкірою, що мала би – як я собі уявляла – бути солоною на смак. «Що я тобі подарував би, красунечко!» – гукнув до мене якось один із них, а потім батько замкнув мене вдома на цілий тиждень, тиждень, який я, почуваючись трохи святою Терезою, присвятила фантазіям про те, що ж хотів мені подарувати той молодець.

Сказати по правді, хлопці мого віку не надто мене цікавили, до того ж вони мене трохи побоювалися, адже я перемагала у всіх їхніх суперечках, окрім тої, хто далі посцить проти вітру. Мені, як майже всім дівчатам мого віку, визнають вони це чи ні, подобалися чоловіки старші, а надто, хто потрапляв до категорії, яку