Читати книгу - "Останнє літо"

Батюк говорив про Львова не так, як це належало при підлеглих, та, видно, не викликавши до себе Захарова, а, навпаки, сам прийшовши до нього, вважав себе тепер ніби поза службою і тримався по-товариському.

— Ну, а де дві думки знизу, третя — згори!.. Бойко пропонує Кузьмича супроводжуючим від армії послати. Як ти дивишся?

— Так само, як і він.

— Так і зробимо, — сказав Батюк. — Доручимо йому, щоб і фронт представляв разом із заступником начальника Політуправління. Іншого в такому званні, як він, зараз немає кого відірвати. Нехай проведе свого командарма. Той його взяв з Москви сюди до нас, нехай тепер цей його до Москви проведе. Повернеться — вирішимо, як далі. Якщо Бойка командармом затвердять — старуватий для нього в заступники, в батьки годиться.

Сказавши це, Батюк звів очі на Захарова. Те, як він сказав про Бойка, означало, що він уже вирішив просити Москву затвердити Бойка командармом. Та хоч уже й вирішив, запитливий погляд означає: щоб мати чисте сумління, хоче знати думку Захарова.

— Генерал-лейтенанта одержав, — додав Батюк про Бойка, немовби ще й цим підкріплюючи слушність свого рішення.

Захаров сказав те, що думав: Бойка можна й треба висувати на командарма. Хоч є не тільки «за», а й «проти». «За» — те, що він першокласний начальник штабу 404 армії, показав себе на штабній роботі не слабкішим, а може, навіть сильнішим за Серпіліна, коли той був у цій ролі під Сталінградом.

— Порівнювати ні до чого, — перебив Батюк. — Відтоді всі розуму набрались. Багатьох не впізнати!

Захаров додав ще одне «за»: виконуючи перед наступом обов’язки командарма, Бойко добре з ними справлявся; всім — згори донизу — дав відчути, щоб на послаблення не сподівалися, наполягти на своєму може. «Проти», з погляду Захарова, було те, що Бойко мало їздить, не прагне бувати у військах. Принципово вважає, що поїздки у війська мають бути зведені до мінімуму, що керівництво сучасним боєм майже постійно вимагає присутності на командному пункті. Тому в армії хоч і поважають Бойка і знають, що в нього рука міцна, але самого знають більше по голосу, по телефону, ніж в обличчя.

— Це виправимо, — сказав Батюк. — Зажадаємо, щоб бував у військах. Про свої теорії нехай після війни в академіях книжки пише. Цьому легко зарадити, коли не боягуз.

— Чого нема, того нема, — сказав Захаров. — Коли й не їздить, то з принципу.

— Будемо подавати, — сказав Батюк. — А на тебе, щоб ти знав, маю скаргу з приводу боягузтва. Від Львова.

Захаров здивувався. Вже чого-чого, а такої скарги на себе від Львова не чекав.

Батюк усміхнувся, задоволений його подивом.

— Не про твоє боягузтво, твоє боягузтво відоме, а через Бастрюкова. Каже: «Захаров непринципово поводився: сам знав про Бастрюкова, що боягуз, а мене не поінформував». А я йому на це кажу: «Тут, Ілля Борисовичу, наша спільна із Захаровим відповідальність. Бастрюков ще при мені в армії був, обидва знали, що хоробрості в ньому з недоливом. Але, з другого боку, де ж їх подіти, отаких? Тих, хто хоробрий, — під кулі, а тих, у кого жижки тремтять, — у тил списати, чи що? Хочемо не хочемо, а процент тих, у кого тремтять жижки, маємо на всіх посадах. Ніде не дінешся. Тільки знати треба, від кого і чого можна чекати. От ми про Бастрюкова знали, який він, і жили без пригод, а ви не знали. А що самі дізнались, а не від Захарова, теж, вважаю, правильно з його боку!» Так і відрубав. Тебе скривдити не дав, але Бастрюкова, думаю, днями позбудешся.

— Дякую, Іване Капітоновичу.

— За що? За те, що Бастрюкова позбудешся? — усміхнувся Батюк. — За це не мені, Львову дякуй. А мене привітай. Генерала армії дістав.

— Вітаю!

— Дякую. Всіх трьох в один день. І мене, і Бойка, і небіжчика. Біс його знає, чому так? Чому ми перед мертвими почуваємо себе винними, скажи, га, Захаров?

— Певне, тому, що вже нічого для них зробити не можемо.

— Може, й так. — Батюк устав. — Ходімо до Бойка. Вже попередив його, щоб нашвидку вечерею почастував. І кого немає, пом’янемо, і нові погони обмиємо. Та й не їв я зранку. Хоч як там було, а їсти хочеться.

Після короткої вечері, коли провели Батюка, а Бойко повернувся до штабу доробляти щось, як він сказав, недороблене, Захаров пішов до спорожнілої хати Серпіліна. «Тільки вчора сюди переїхали, а сьогодні вже дім без господаря», — подумав Захаров, увійшовши до хати, де, сидячи на табуретці, впавши головою на стіл, спав Синцов, котрий чекав на нього.

Захаров сів за стіл на місце Серпіліна і, звелівши Синцову сісти навпроти, сказав, що похорон відбудеться в Москві, на Новодівичому; їхню армію представлятиме, генерал Кузьмич, а Синцов нехай готується вилетіти разом з ним о десятій ранку. О шостій ранку прийде капітан з відділу кадрів; Синцов має разом з ним скласти опис особистих речей, які треба відвезти родичам, а також перелік орденів та медалей, з тим, щоб узяти їх з собою до Москви під розписку для похорону.

— Будеш при ньому до кінця, — сказав Захаров про Серпіліна, ніби все, що було, ще не кінець, а буде ще якийсь кінець, при якому треба бути.

— Ясно! — Синцов зрозумів, що загинула його надія завтра з усього, пов’язаного з похороном, що, як він вважав, буде в Могильові, все-таки вирватись до Тані й сказати їй, що він сам думає про їхнє дальше життя. Та хоч цього ніяк не можна було відкладати, це все одно відкладалось тепер до повернення з Москви.

— А зараз дай мені ті листи, які він одержував. Знаєш, про що кажу? — промовив Захаров.

Синцов кивнув. Він знав про листи, які надходили спочатку з Архангельського, а потім з сусіднього фронту,