Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

На прикладі життя цього князя, і в першу чергу його взаємовідносин з ханом Кончаком, можна продемонструвати всі протиріччя стосунків між Руссю і половцями. Перший раз обидва персонажі геніального «Слова» зіткнулись 1174 р., коли енергійний половецький зверхник уперше прийшов на Русь разом з ханом Кобяком. Під Переяславом вони зійшлися з військом Ігоря, що йшов походом за Ворсклу, тобто на кочові вежі, і були розгромлені. Але пізніше, у зв’язку зі зміною ситуації, Кончак укладає мир зі Святославом Всеволодичем та недавнім своїм супротивником Ігорем і стає співучасником їхньої боротьби за київський стіл проти Рюрика Ростиславича. Похід 1180 р. русько-половецьких сил проти Мономаховичів (в якому знов брав участь і лукоморський хан Кобяк) закінчився крахом. Дружинники Рюрика на р. Чорторий повністю розгромили їх, а велике число знатних половців було порубано або взято в полон. Кончак разом з Ігорем «въскочиша в лодью, бежа на Городец к Чернигову».

Через три роки після вищезгаданої поразки Кончак збирає сили і йде на Русь. Але по дорозі, довідавшись про підготовлене для нанесення контрудару руське воїнство, повертає назад. Новгород-Сіверський володар Ігор Святославич відмовляється навіть виставити свої війська проти цих половецьких орд, за що переяславський Володимир Глібович у гніві нищить кілька його прикордонних градів. Новий похід Кончака 1184 р. на південноруські землі закінчується поразкою на р. Хорол. Його сили досить ослаблені.

Цим хоче скористатись Ігор, який 1185 р. швидко збирає воїнство і вирушає в похід, забувши про старі дружні стосунки. На першому етапі цього відомого походу він навіть захоплює велику здобич. Та прораховується:, коаліція половецьких князів наносить нищівний удар по втомленому війську, а його самого пораненого, разом з сином Володимиром, Кончак бере в полон. Згодом Ігор втікає на Русь, а 1187 р. додому повертається і його син, але... разом з дочкою Кончака та дитиною. Грають весілля, а князь з ханом стають родичами.

Наведені факти з життя двох історичних діячів відображають характер діалектичних взаємовідносин двох народів та демонструють, наскільки тісно переплітались їх долі. Л. М. Гумільов навіть ставив питання про те, що в XII—XIII ст. Русь і Половецька земля складали одну поліцентричну державу[863]. Але, на нашу думку, це вже перебільшення. Прихильно до Русі ставились переважно тільки «дикі половці» — два кочівницькі угруповання, що розміщувались недалеко від південноруських кордонів, але ніколи не селились у Пороссі чи Посуллі на давньоруській державній території. Одна з цих груп локалізується на схід від Дніпра, в міжріччі Осколу і Дону, чи на самому Дону. Вона мала тісніші стосунки з чернігівськими князями і Юрієм Довгоруким. Інша — на захід від Київської землі. Все ж основна маса кочових орд вбачала в давньоруських містах і селах об’єкт збагачення, а в землеробах і ремісниках слов’янської держави — потенційних рабів, яких можна було вигідно продати на ринках невільників, або ж використати у своєму господарстві.

Тому й будувались на південноруських кордонах фортеці для оборони від степняків. Їхні стіни та приміщення являли собою одне ціле, зводились одночасно, за заздалегідь наміченим планом. Система стін-жител широко використовувалась у всьому середньовічному світі. Фортеця з житловими стінами будувалась для відповідних військових і господарчих цілей. Зводилась вона тільки тією людиною, якій було заздалегідь відомо про кількість майбутніх мешканців, з розрахунку на яких готувалось число приміщень. В першу чергу таке планування робилось при зведенні системи оборонних споруд проти постійного противника, яким на півдні Київської Русі були кочівники. Крім того, упродовж XII ст., коли контакти зі степняками були найбільш активними, в прикордонних районах відновлюється будівництво Змійових валів. Так званий Середній вал на р. Рось служив передовим захисним рубежем на підступах до укріплених пунктів Чорних клобуків з їх вежами. В зв’язку з постійними нападами половців у цей час створюються нові земляні укріплення в міжріччі Ромену і Сейму на Дніпровському Лівобережжі, що дозволило перекрити підступи до чернігівського Задесення[864].

Зачепивши питання матеріальної культури, слід коротко охарактеризувати її окремі категорії в причорноморських степах. У зв’язку з постійним перекочуванням і відсутністю довгострокових стаціонарних поселень, основних категорій кочівницьких старожитностей всього дві. Це поховальні пам’ятки і «кам’яні баби».

Кочівники, як і інші стародавні народи, були язичниками і вірили, що в потойбічному світі буття продовжуватиметься значною мірою так само, як і на землі. Тому разом з померлим в могилу клали речі, що, на думку родичів і близьких, будуть йому потрібні в місцях потойбічного існування (зброя, реманент, побутові речі, прикраси тощо). Характерною рисою обрядності була наявність вірного супутника кочівника — коня або ж хоча б його опудала чи символа (при розкопках фіксуються кістки його черепа і ніг). Г. Ф. Федоров-Давидов, який проаналізував майже 1000 поховальних комплексів, вирізнив серед них 7 типів курганних насипів, 66 типів захоронень в могилах, 4 типи домовин.

Без сумніву, одним з найбільш яскравих кочівницьких курганів, що дає можливість реконструювати ідеологічні уявлення, є досліджений 1981 р. курган поблизу с. Заможне Запорізької обл.[865]. Тут основою для половецької споруди став курган епохи бронзи, на поверхні якого зібрані чисельні фрагменти середньовічних амфор. Отже, земляним роботам на кургані далекої епохи передувала тризна по померлому. Потім навколо вершини давнього насипу спорудили вал з брикетів дерну. Вал складався з розділених переходами чотирьох дуг. Саму могильну яму почали копати вже після спорудження цього валу. Після завершення всіх дій по захоронению небіжчика поховальну яму перекрили дерев’яним настилом, а навколо нього поклали п’ять забитих загнузданих та осідланих коней. При остаточному зведенні нового насипу в середньовічні часи на ньому було побудовано ще дві кам’яні споруди. Слід вважати, що культ каміння взагалі був досить поширеним у тюркомовних народів. Підніжжя насипу було оточене широким та глибоким кільцевим ровом, що мав цілий ряд перемичок та проходів, в якому також виявлено чисельні фрагменти амфор (сліди поминальної трапези).

Рис. 39. Схема комплексу половецького поховання у Чингульському кургані (художник П. Л. Корнієнко).

Біля східного проходу крізь вже згаданий вал зафіксовано скелет людини в скорченому стані, що дозволяє говорити про ритуальні жертви не тільки тварин, але й людей в кочівницькому суспільстві початку II тисячоліття н. е. Сама могильна яма, як і в багатьох інших аналогічних комплексах, мала земляні заплічка (східці) і двічі була перекрита дерев’яними накатами. Вздовж східної стіни, на дошках нижнього перекриття, були розкладені задні частини баранячих туш, а на дно поставлені дві амфори грушоподібної форми. Поміж ними лежали хребці та ребро великої тварини, стояв полив’яний глечик. Ще одна посудина,