Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

Ми втратили ці риси, як губиться в пам’яті магічне число, складене зі звичайних цифр; як назавжди губиться картинка в калейдоскопі. Ми можемо побачити їх згодом, але не впізнати. Профіль якогось єврея, побаченого в метро, міг належати Ісусові; руки, що простягають нам решту через віконце каси, — можливо, ті самі, що їх солдати прибивали колись цвяхами до хреста.

Можливо, якась риса обличчя розіп’ятого чатує в кожному дзеркалі; можливо, обличчя вмерло, стерлося, щоб Бог оселився в кожному.

Хтозна, чи не побачимо ми його цієї ночі в лабіринтах сну, щоб не впізнати завтра?

Притча про палац

Того дня Жовтий Імператор показував поетові свій палац. Вони довго йшли, залишивши позаду перші західні тераси, що — наче сходи майже нескінченного амфітеатру — спускалися до раю, як звався сад, за бронзовими дзеркалами якого й заплутаним живоплотом із ялівцю вже вгадувався лабіринт. Вони безтурботно загубилися в ньому, спершу наче підкорившись грі, а згодом не без остраху, тому що прямі алеї весь час непомітно, але постійно викривлялися, переходячи в коло. Близько півночі спостереження за зорями і вчасне жертвопринесення черепахи дозволили їм вирватися з цього наче зачарованого місця, проте відчуття, що вони загубилися, супроводжувало їх до кінця. Потім вони перетнули передпокої, внутрішні дворики, бібліотеки і шестикутну залу з клепсидрою; вранці з вежі вони помітили кам’яного чоловіка, який невдовзі назавжди зник. Багато сяйливих рік перетнули вони в човнах із сандалового дерева чи багато разів — одну ріку. Імператорський почет рухався вперед, і люди падали ницьма, та якось вони висадилися на одному острові, і якийсь чоловік залишився стояти, бо ніколи доти не бачив Сина Неба, тож катові довелося відрубати йому голову. Їхні очі байдуже дивилися на чорне волосся, танці чорних та їхні химерні золоті маски; дійсність перемішалася зі сном або, краще сказати, була однією з форм сну. Здавалося, на землі не було нічого, крім садів, річок, архітектури і різноманітних розкошів. Через кожні сто кроків небо розтинала вежа; очам усі вони здавалися однаковими, проте найперша була жовтою, а остання — червоною, такими тонкими були відтінки і такою довгою вся низка.

Біля підніжжя передостанньої вежі поет (який, здавалося, не звертав уваги на видовища, що зачаровували всіх) прочитав короткий твір, який ми нерозривно пов’язуємо тепер з його ім’ям і який, за твердженням найдотепніших історіографів, став причиною його безсмертя і смерті. Текст загубився; хтось запевняє, що він складався з одного рядка, інші — з одного слова. Насправді — хоч це здається неймовірним — вірш увібрав у себе весь величезний палац з усіма подробицями, всі знамениті предмети з порцеляни і всі малюнки на них, і сутінки та відблиски призахідного сонця, і кожну мить розпачу або щастя славетних династій смертних, богів і драконів, які жили тут споконвіків. Усі мовчали, а Імператор вигукнув: «Ти вкрав мій палац!» — і меч ката урвав поетове життя.

Інші переповідають цю історію інакше. У світі не можуть існувати дві однакові речі; щойно поет (кажуть вони) прочитав вірша, палац зник, немов зруйнований і спалений останнім звуком. Звичайно, такі легенди — лише плід уяви тих, хто їх вигадав. Поет був рабом Імператора й помер як раб; його вірш позабувся, бо заслуговував забуття, а його нащадки досі шукають і ніяк не знайдуть потаємне слово Всесвіту.

Everything and nothing[529]

Він був ніхто; за його обличчям (навіть на кепських портретах тих часів не схожим на інші) й численними, химерними, недоладними словами був лише холод, сон, який нікому не снився. Спочатку він гадав, нібито решта людей подібна до нього, проте здивування приятеля, з яким він завів розмову про цю порожнечу, відкрило йому помилку, і він назавжди затямив, що не слід відрізнятися від інших людей. Якось він вирішив, що знайде розраду в книгах, і — за свідченням одного сучасника — вивчив трохи латину і меншою мірою грецьку мову; згодом йому здалося, буцімто те, чого він прагне, може дати простий людський ритуал, і одного довгого червневого дня він здійснив обряд посвяти з допомогою Анни Хетуей{817}. Йому було за двадцять, коли він приїхав до Лондона. Несамохіть він уже призвичаївся видавати себе за когось іншого, щоб раптом не виявилося, що він ніхто; в Лондоні він знайшов ремесло, яке було його покликанням, ремесло актора, котрий на кону удає когось іншого перед юрбою, яка удає, ніби має його за цього іншого. Акторська праця дозволила йому спізнати неймовірну втіху, можливо, вперше в житті; одначе лунав останній вірш, зі сцени прибирали останній труп, і він знову відчував огидний присмак ірреальності. Він переставав бути Феррексом чи Тамерланом і знову робився ніким. Зацькований, він почав вигадувати інших персонажів та інші трагічні сюжети. Відтак, поки його тіло робило в борделях і шинках Лондона те, що має робити тіло, душа жила в ньому, була то глухим до пересторог авґурів Цезарем, то нетерпимою до жайворонка Джульєттою, то Макбетом, котрий розмовляє на пустищі з відьмами, які водночас є богинями долі. Ніхто в світі не був стількома людьми, як цей чоловік, що на кшталт єгипетського Протея міг перевтілюватися в усі ймовірні створіння. Іноді в закутку якогось твору він залишав зізнання, певний, що його не розгадають; Річард запевняє, нібито він один грає багато ролей; Яго вимовляє дивні слова «я — це не я». Посутня тотожність буття, мрій та гри надихнула його на славетні сцени.

Двадцять років він жив, владарюючи над своїми запамороченнями, аж поки одного ранку не відчув огиду й жах через необхідність бути стількома заколотими королями і стількома нещасними закоханими, що сходяться, розходяться й помирають із милозвучними репліками на вустах. Того ж дня він залагодив продаж свого театру. Менше ніж за тиждень він повернувся до рідного містечка, де віднайшов дерева й річку свого дитинства, але вже не пов’язував їх із тими, іншими, знаменитими міфологічними алюзіями та латинськими іменами, які славила його муза. Одначе він мусив бути кимось; і він зробився підприємцем, який відійшов од справ і, маючи певні статки, цікавиться лише позиками, судовими позовами та незначними відсотками від позик. У цій ролі він продиктував відомий нам сухий заповіт, свідомо позбавлений будь-яких натяків на пафос або літературний стиль. Лондонські