Читати книгу - "Як народжуються емоції"

Наші відкриття підкріплюються дослідженням з малими дітьми та немовлятами, чиї уявлення про емоції ще не розвинені повною мірою. Низка експериментів психологів Джеймса A. Рассела та Шеррі К. Вайден продемонстрували, що дво- й трирічні діти, коли їм показують мімічні конфігурації базових емоцій, нездатні вільно позначати їх, не маючи чітко диференційованих уявлень про такі поняття, як «гнів», «смуток», «страх» та ін. У такому віці діти по черзі використовують слова на кшталт «сумний», «шалений» та «наляканий», як і дорослі, що демонструють низьку емоційну гранулярність. Це не питання розуміння назв емоцій — навіть коли ці діти засвоюють значення потрібних слів, їм однак складно поєднати два обличчя з опущеними кутиками губ, хоча вони доволі легко поєднують ці обличчя зі словом «сумний». Результати для немовлят не менш промовисті. Немовлята у віці від чотирьох до восьми місяців, наприклад, здатні відрізнити усміхнені обличчя від насуплених. Проте виявилося, що ця здатність не пов’язана з емоціями як такими. В експериментах, про які йдеться, обличчя, що представляли радість, показували зуби, а ті, які зображали гнів, — ні, що й було причиною вибору малечі.

З цієї низки експериментів: прибирання переліку назв емоцій, використання фотографій без слів, тимчасового відключення уявлень про емоції, потім тестування пацієнтів з ураженням мозку, які більше не могли обробляти поняття емоцій, і, нарешті, тестування немовлят, які ще не опанували чітких емоційних понять, — випливає одна важлива ідея. У міру того як поняття емоцій віддаляються, люди дедалі гірше розпізнають емоції, які начебто демонструють запропоновані стереотипи. Така прогресія є вагомим доказом того, що люди бачать на обличчі якусь емоцію лише якщо мають відповідне уявлення про неї, бо потребують цього знання для конструювання її сприйняття.

Щоб по-справжньому відчути силу уявлень про емоції, працівники моєї лабораторії відвідали представників однієї далекої культури в Африці, майже не знайомих із західними практиками та нормами. Через швидкий наступ глобалізації наразі таких ізольованих культур залишилося дуже небагато. Моя аспірантка Марія Ґендрон та когнітивний психолог Дебі Робертсон вирушили до Намібії для вивчення сприйняття емоцій у представників племені, відомого як гімба. Відвідання гімба було непростим завданням. Марія та Дебі дісталися літаком до Південної Африки, а потім близько дванадцяти годин їхали автівкою до свого базового табору в Опуво, що на заході Намібії. Звідти Дебі, Марія та їхній перекладач мандрували ще багато годин, аби дістатися до окремих селищ поблизу ангольського кордону, обережно просуваючись на позашляховику крізь чагарники та орієнтуючись за горами й сонцем. Уночі вони спали в наметі, напнутому на даху джипа, щоб уникнути змій та скорпіонів, яких там було чимало. На жаль, я не змогла до них приєднатися, тому вони взяли із собою супутниковий телефон та генератор, аби ми могли спілкуватися там, де вдавалося зловити зв’язок.

Життя серед гімба зовсім не схоже на західне. Цей народ живе переважно просто неба й у спільних помешканнях, зроблених із молодих деревець, багна та гною. Чоловіки день і ніч випасають худобу, тоді як жінки готують їжу та доглядають дітей. Діти пасуть біля помешкань кіз. Розмовляють гімба діалектом очигереро, а писемності не мають.

Реакція гімба на команду дослідників була доволі стриманою. Діти виявляли цікавість і рано-вранці перед початком щоденної роботи крутилися довкола. Деякі жінки спочатку були не впевнені, чи Марія жіночої статі, оскільки вона носила (на їхній погляд) хлопчачий одяг, що призвело до нетривалого перешіптування та підсміювання. Чоловіки, проте, мабуть, не сумнівалися в тому, що вона жінка, бо один із них якось запропонував їй стати його дружиною. Намібський перекладач Марії обрав простий і ефективний спосіб відмови, ввічливо пояснивши залицяльнику на очигереро, що Марія «вже має іншого чоловіка з дуже великою рушницею».

Марія використовувала експеримент із сортування тридцяти шести зображень облич. Він узагалі не передбачає використання слів, не кажучи вже про назви емоцій, тому чудово працював, попри всі мовні та культурні бар’єри. Ми зробили набір фото, використовуючи темношкірих акторів, бо наші оригінали представляли західні обличчя, геть не схожі на членів племені гімба. Як ми й сподівалися, наші об’єкти дослідження одразу ж зрозуміли завдання й почали спонтанно сортувати обличчя за акторами. Коли ж їх попросили сортувати обличчя за емоціями, гімба продемонстрували чітку відмінність від мешканців Заходу. Вони складали всі усміхнені обличчя в один стосик, а більшість облич із розширеними очима — в інший, а потім робили багато різних стосиків із сумішшю решти облич. Якби спри­йняття емоцій було універсальним, об’єкти з племені гімба мали б чітко розкласти фотографії на шість стосиків. Коли ми попросили наших досліджуваних вільно позначити їхні стосики, усміхнені обличчя виявилися не «радісними» (оганґе), а «такими, що сміються» (онджора). Обличчя з розширеними очима були не «наляканими» (окутіра), а «такими, що дивляться» (тарера). Іншими словами, учасники експерименту категоризували рухи обличчя як поведінку, а не як прояви психічних станів або почуттів. Загалом наші об’єкти з числа гімба не дали жодних доказів універсальності сприйняття емоцій. А оскільки ми опустили у своїх експериментах усі посилання на англійські поняття, що позначають емоції, ці поняття є головним підозрюваним у тому, чому метод базових емоцій начебто свідчить про універсальність.

Однак залишалася ще одна загадка: кількома роками раніше плем’я гімба відвідала інша група дослідників на чолі з психологом Дізою А. Саутер, яка повідомила про знайдені докази універсального «розпізнавання» емоцій. Саутер з колегами запропонували гімба метод базових емоцій, використовуючи замість фотозображень облич аудіозаписи (сміх, бурчання, пирхання, зітхання тощо). У своєму експерименті вони представляли короткі емоційні історії (у перекладі на очигереро) і просили учасників вибрати, яке з двох звучань відповідає кожній історії. Гімба робили це достатньо добре для того, аби Саутер з колегами дійшли висновку, що сприйняття емоцій є універсальним. Нам не вдалося відтворити ці результати з іншою групою учасників із племені гімба, навіть використовуючи опублікований метод і того самого перекладача, що й Саутер. Марія також просила іншу групу гімба вільно позначати прослухані аудіозаписи без супровідних історій, але, знову ж таки, очікуваним чином були категоризовані лише звуки сміху (хоча їх і позначали як «такі, що сміються», а не «радісні»). То чому ж Саутер зі своєю командою спостерігали універсальність сприйняття емоцій, а ми ні?

Наприкінці 2014 року Саутер з колегами мимоволі розкрили цю таємницю. Вони обмовилися, що в експерименті був іще один додатковий крок, не описаний у їхній першій публікації, — крок, що збагачував поняттєвий апарат досліджуваних. Після того як учасники чули якусь емоційну історію, але до того, як вони прослуховували ту чи іншу пару аудіозаписів, їх просили описати, як почувається головний герой історії. Щоб допомогти їм у розв’язанні цього завдання, Саутер з колегами «дозволяли учасникам прослуховувати конкретну історію в записі кілька разів (у разі потреби), допоки вони не зможуть описати потрібну емоцію своїми словами». Щоразу, як гімба описували щось відмінне від звичних для англійців уявлень про певну емоцію, вони отримували негативний відгук і прохання спробувати ще. Об’єкти дослідження, які були нездатні дати очікуваний опис, просто