Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

* * *

Мусите пам’ятати, що за внутрішньою вимогою я можу мати експертний висновок про все, відоме з нашої історії. Це сховище енергії, з якого я черпаю, звертаючись до воєнної ментальності. Якщо ви не чули крику та стогону поранених і вмирущих, то нічого не знаєте про війну. Я чув так багато цих криків, що вони мене переслідують. Я сам кричав після бою. У кожній епосі я зазнавав ран — від кулаків, палиць і каменів, від обсадженого мушлями дрюка й бронзового меча, від булави та гармати, від стріл і лазерострілів, від безмовної задухи атомного пилу, від біологічної зброї, що змушує язик чорніти, а легені тонути, від швидкої вогненної лави й тихої дії повільних отрут… більше, ніж я можу розповісти! Я бачив і пізнав їх усіх. Тим, хто сміє питати, чому я поводжуся так, а не інакше, відповідаю: з моїми спогадами я не можу зробити нічого іншого! Я не боягуз і колись був людиною.

Викрадені журнали

Теплої пори року, коли сателітарні контролери погоди мусили змагатися з вітрами, що віяли з великих морів, на околицях Сар’єру ввечері часто йшли дощі. Несподіваний дощ застав Монео, що повертався з однієї із регулярних інспекцій периметра Цитаделі. Коли він дістався сховку, уже споночіло. Біля південних воріт вартівниця-Рибомовка допомогла йому вибратися з промоклого плаща. То була сильна кремезна жінка з квадратним обличчям — саме таким Лето віддавав перевагу, набираючи Варту.

— Ці кляті погодні контролери слід привести до ладу, — сказала вона, віддаючи йому мокрий плащ.

Монео подякував коротким кивком, а тоді рушив угору до свого помешкання. Усі вартівниці-Рибомовки знали нехіть Бога-Імператора до вологи, але жодна з них не бачила того, що Монео.

«Це Черв ненавидить воду, — подумав Монео. — Шай-Хулуд тужить за Дюною».

У своєму помешканні Монео витерся і перевдягнувся в сухе, перш ніж спуститися до крипти. Не було сенсу витягати назовні неприязнь Черва до вологи. Зараз йому була потрібна нічим не скаламучена розмова про паломництво в недалекому майбутньому до Фестивального Міста Онна.

Ліфт спускався вниз, Монео сперся спиною об стіну. Його відразу ж заполонила втома. Знав, що вже кілька днів недосипав, і не було видно просвітку. Заздрив очевидній незалежності Лето від потреби сну. Здавалося, Богу-Імператору вистачало кількох годин перепочинку на місяць.

Запах крипти й зупинка ліфта струснули Монео, вивівши його з напівдрімоти. Розплющив очі й глянув на Бога-Імператора, що стояв на повозі в центрі великого покою. Монео зібрався і рушив довгою знайомою дорогою до страхітливої присутності. Як він і очікував, Лето видавався бадьорим. Принаймні це було добрим знаком.

Лето почув наближення ліфта й побачив, як прокинувся Монео. Чоловік мав утомлений вигляд, і це було зрозуміло. Паломництво до Онна було вже от-от — з усім виснажливим прийомом гостей з інших планет, ритуалом із Рибомовками, новими послами, змінами в Імперській Варті, відставками й призначеннями, а зараз ще й новий гхола, Дункан Айдаго, мав долучитися до рівної роботи Імперського апарату. Монео займався дедалі більшою громадою дрібних справ, а його вік давав про себе знати.

«Зажди-но, — подумав Лето. — Через тиждень після нашого повернення з Онна Монео виповниться сто вісімнадцять».

Монео міг би прожити кілька разів по стільки, якби приймав прянощі, але він відмовився. Лето не сумнівався щодо причин його вибору. Монео ввійшов у той особливий стан, коли людина прагне смерті. Барився лише для того, щоб побачити, як Сіона вступить до Королівської Служби і стане новою директоркою Спільноти Рибомовок.

«Мої гурії», як називав їх Малкі.

І Монео знав, що Лето має намір поєднати Сіону з Дунканом. Час настав.

Монео зупинився за два кроки від повозу й глянув угору на Лето. Щось у його очах нагадало Лето обличчя поганського жерця з терранських часів, майстерного молільника в знайомому храмі.

— Владико, ви провели багато годин, спостерігаючи за новим Дунканом, — промовив Монео. — Чи тлейлаксу не зіпсували його клітин або психіки?

— Він неосквернений.

Монео глибоко зітхнув, здригнувшись. У цьому зітханні не було полегшення.

— Ти проти використання його як плідника? — спитав Лето.

— Мені дивно думати про нього як свого предка й водночас батька потомків.

— Але ж це дає мені можливість поновного схрещення між давнішою людською формою і теперішніми витворами моєї розплідної програми. Сіона на двадцять одне покоління віддалена від попереднього такого схрещення.

— Я не можу зрозуміти мети. Дункани повільніші й менш чуйні, ніж будь-хто з вашої Варти.

— Я прагну не доброго відокремленого пагона, Монео. Невже ти думаєш, що я не усвідомлюю геометричної прогресії, продиктованої законами, які керують моєю розплідною програмою?

— Я бачив вашу розплідну книгу, Владико.

— Тоді ти знаєш, що я відслідковую рецесиви й усуваю їх. Мій клопіт — це ключові генетичні домінанти.

— А мутації, Владико? — У голосі Монео була лукава нотка, яка змусила Лето уважно подивитися на чоловіка.

— Не будемо це обговорювати, Монео.

Лето стежив за тим, як Монео обачно ховається у свою шкаралупу.

«Який він украй вразливий на мої настрої, — подумав Лето. — Вірю, що має деякі мої здібності, хоч вони й працюють на підсвідомому рівні. Судячи з його питання, може навіть підозрювати, чого ми добилися в особі Сіони».

Аби перевірити це, Лето сказав:

— Мені ясно, що ти ще не розумієш, чого я сподіваюся досягти у своїй розплідній програмі.

Монео прояснів.

— Мій Владика знає, що я намагаюся збагнути її правила.

— У довготривалій перспективі закони є тимчасовими, Монео. Не існує чогось такого, як керована правилами творчість.

— Але ж, Владико, ви самі казали про закони, які керують вашою розплідною програмою.

— Що я тобі тільки-но сказав, Монео? Намагатися знайти правила творчості — однаково що намагатися відділити розум від тіла.

— Але ж певна еволюція проходить, Владико! Я знаю це по собі!

«Він знає це по собі! Любий Монео. Підійшов зовсім близько».

— Чому ти завжди прагнеш лише еволюційних тлумачень, Монео?

— Я чув, як ви казали про трансформаційну еволюцію, Владико. Така наліпка на вашій книзі. Але що ж із несподіванками…

— Монео! Правила змінюються з кожною несподіванкою.

— Владико, чи ви не маєте на гадці покращити людську породу?

Лето зиркнув на нього згори, думаючи: «Якщо я зараз використаю ключове слово, чи зрозуміє він? Можливо…»