Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дівчата кажуть, що вовки наче відчувають у них рідну душу. Сестер по нещастю… А злодіїв ненавидять.
Мені стало цікаво, нащо ж розбійникам вовки. Саме тому декілька днів я справно робила вигляд, що покірна, спостерігаючи за оточенням. Але нічого цікавого не відбувалось. Нових звірів приводили, саджали у клітку і годували. Більш нічого.
Бачила ще, як ці ж «песики» одного вечора розірвали п'яного розбійника, що сунувся до них у клітку. І все. За тиждень мені усе це дико набридло, а тому я вирішила втекти та не одна, а разом з усіма полоненими. Причому гучно так! З музикою.
Цього ж вечора я так само покірно, як і завжди, пішла в кузню. Чесно виконавши завдання, я схопила один із стоявших під стіною мечей і вскрила зажаті навколо моєї лівої ноги кайдани. Хвилин через п’ять залізяка з тихим дзвоном впала на підлогу. Вилізши в вікно і впавши пузом на траву, підповзала до задньої частини хати, де лежали мої речі і зброя.
Впевнившись, що на складі нікого немає, я вибила вікно разом з хиткою рамою і обережно влізла усередину. Так швидко, як тільки могла схопивши свої речі і підхопивши факел, я кинулася до розбійницької зброї. Накидавши у сумку саморобних мішечків з порохом я задумливо озирнулася. Тут було ще чимало матеріалу для гучної розправи, однак забрати їх я не можу чисто фізично. Як вирішити цю проблему я думала не довго - не достанеться мені, нехай не дістається розбійникам. Швидко підпаливши одну з бочок спорохом, я сподівалася, що її вибуху вистачить, аби зачіпити інші і вискочила на вулицю.
Тікаючи з хати, що зараз мала злетіти на повітря я дістала свого лука. Врізнобіч полетіли підпалені стріли, з прикріпленими до них мішечками з порохом. За спиною роздався вибух. Розбійники підняли галас, налякано завили вовки....
– Тікайте – крикнула я дівчатам.
Зрозумівши, що відбувається, невільниці кинулися у різнобій. Хтось зі страху, хтось з відчаю, а хтось з таким впевнененням і запалом, що я навіть дивувалася, звідки вони узялися. Хаос навколо вийшов на диво вдалим. Я запустила механізм, тож залишилося тікати, ну або ж дочекатися завершеня.
Особливо моєму бешкету ніхто не заважав. На хуторі були не усі розбійники. Лише чоловік 10-15 з півсотні, що зазвичай проживала на хуторі(інші були «по справі» десь у лісі). Деяких з них сміливі дівчата закрили у хатах. Одного навіть «вимкнули» точним ударом по челюсті.
Почулися вибухи моїх стріл. Пішов сніг… перший у цьому році. Малі, замерзлі краплинки в перемішку з лопухами попелу від горівших розбійницьких хат створювали дивне і неймовірно цікаве видовище. Не числені чоловіки, видераючись з хат схоже, навіть не уявляли що робити. Ніхто з них і подумати не міг що бранки можуть повстати...
Що ж, нехай платяться за свою глупість.
Юлія стрімко кинулася до кліток з вовками, а за нею гнався розбійник, зі, здавалося, темрявою самого пекла в очах. Його грубі руки вже тягнулися до дівчини, але меч в моїх руках, прихоплений в розбійницькій кузні, був у готовності. Не роздумуючи, я рвонулася вперед, і лезо зі свистом ввігналося в ноги злочинця. Його пронизливий крик заглушив навіть шум полум’я, яке охопило хутір. Зловмисник впав, корчачись від болю і більше не маючи можливості продовжувати свої лихі наміри. Можливо, вже назавжди. Кров стікала з ран, і він безпомічно валявся на землі, видаючи жалібні стогони. Але для мене це вже не мало значення. Я кинула на нього останній погляд і рушила вперед, не озираючись.
Хутір палав. Вогонь жадібно пожирав усе, що потрапляло йому на шляху. Повітря було наповнене криками, тріском палаючих будівель, лайкою, панікою дівчат, які намагалися врятувати своє життя. Час немов зупинився, і в хаосі заграви ми з Юлією дісталися до кліток.
Не гаючи часу, я відкрила важкі залізні двері, і вовки, наче тіні, одна за одною виривалися на волю. Одне вовченя, трохи здивоване, але вдячне, підійшло до мене і лизнуло руку — жест, що на якусь мить наповнив моє серце теплом, хоч навколо вирувала смерть і руйнування.
Зграя миттю кинулася на розбійників. Ті, хто щойно вважав себе господарями життя і смерті, тепер самі стали здобиччю. Вовчиці, поки їхні товариші трощили ворогів, метнулися у ліс, ховаючи своїх вовченят. Одна з них, стара й мудра, на мить затрималася біля Юлії. Її погляд був дивно осмисленим, а короткий, майже невловимий кивок — так схожий на людський — став мовчазною подякою за свободу.
Вогонь продовжував знищувати хутір, але серед цього хаосу не було вбитих — лише зранені та принижені розбійники, які, зрештою, втратили свою силу. Дівчата змогли врятувати себе, а вовки зникли в тумані лісу, немов примари. З неба падав сніг, змішуючись із попелом. Все навколо перебувало у незвичайній, хаотичній і примарній, однак по-своєму привабливій гармонії.
На ходу я вскочила у віз, що встигли зібрати хоробрі дівчата. У ньому було все, що тільки можна було захопити в поспіху - невелика, але значима здобич нашої перемоги. Тоді я раптом зрозуміла, що означає стара мудрість: «Боягуз своє залишить, воїн втече зі своїм, а герой не загубить свого і за боягузом підбере». Полонені дівчата зараз грали роль героїв...
Гучне "пру...." - і коні рвонули вперед. На мить озирнувшись, я побачила, як позаду залишилися побиті й злі, але вже безсильні розбійники.
За нами не було навіть погоні. Чому? Я не знаю. Це мене дивувало і насторожувало. Рівно як і те, що якщо дівчата такі сміливі, то чого ж раніше не втекли?
А, дідько їх знає.
Допомігши біглянкам, з якими їхала зняти кайдани я попрощалася з ними. Втягли вони не мало добра: крадені коштовності, одяг, зброю… ну, та хай лишають. Буде їм, як відплата за усі ці негаразди і квиток у нормальне життя.
Забравши свої речі і відмовившись від запропонованих речей розбійників я пішла далі своїм шляхом.
Місяць освітив нічний ліс. Палали на небосхилі зорі. Хрустів під ногами свіжий сніг. Як тут, лісову тишу порушив ні то тихий рик, ні то глухий стон. Вихопивши лука, я готова була вже стріляти, хоча ще і не знала в кого, як переді мною на землю свалилася якась туша.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки скаженої малороски , Мирослава Русава», після закриття браузера.