Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

— Вперед, — кажу я. — Лиш давай із першого разу, аби я не мучилася.

Він глипнув на мене, на сокирку, далі знов на мене. Видіти зачудовання в нього на лиці було би смішно, якби то всьо не було так серйозно.

— А далі, як закінчиш, то обов’язково тої варенини собі загрій і добавки візьми, — сказала я йому. — Жери, доки не тріснеш, бо підеш у каталажку, а там, чула, ніц доброго й домашнього їсти не дають. На початках будеш, напевно, в Белфасті. Певно, і костюм тобі оранжевий видадуть по розміру.

— Мандо, стули пащу свою, — каже він.

Але я не стулила.

— Далі, певно, переведуть у Шоушенк, а там я точно знаю, шо теплого ніц на стіл не дають. І по п’ятницях там у покер із пивом не побавишся з дружками своїми в барі. Я лиш кажу тобі зробити всьо скоро, і шоби діти не виділи тої капари, як докінчиш.

Далі я закрила очі. Я була майже певна, шо він ніц не зробить, але майже певність мало помічна, як стоїть питання життя та смерти. То одно з того, шо мені спало на ум тої ночі. Я стояла із закритими очима, виділа лиш темноту й думала, як воно буде чутися, як та сокирка розрубає мені ніс, губи, зуби. Пам’ятаю, шо думала, шо перед тим, як умерти, точно відчую язиком скалки з дерева, і ше втішилася, шо наточила лезо шойно два чи три дні тому. Якшо він мене вже мав убити, то не тупою сокиркою.

Стояла там я ніби років із десять. А далі він сказав, якось так мужикувато та досадливо:

— Будеш іти спати чи далі будеш стояла, як та Гелен Келлер[10], якій траханина наснилася?

Я розкрила очі і ввиділа, шо сокирку він поклав під крісло — було видно, як з-під волана крайчик ручки стирчить. Газета лежала в нього на ногах, як палатка. Він нагнувся та струсив її, — пробував вестися так, ніби ніц того не сталося, зовсім, — але по щоці йому текла кров із вуха, а руки тряслися якраз так, шоби сторінки газети легенько шурхотали. Він ше лишив червоні відбитки пальців на сторінках, і я рішила всьо то спалити до дідькової матері перед тим, як він спати піде, аби діти не ввиділи та не гадали, шо сталося.

— Нічнушку я вдягну скоро, але перше нам треба з цим розібратися, Джо.

Він підіймає очі й через зуби цідить мені:

— Ти, Долорес, так сильно не борзій. Бо то може дуже погано кінчитися. Мене ліпше не зачіпати.

— Я не зачіпаю, — кажу я. — Лиш хочу сказати, шо вже то скінчилося, шо ти міг мене вдарити. Якшо зробиш так ше хоч раз, хтось із нас поїде до шпиталю. Або в трупарню.

Він довго-довго дивився на мене, Енді, а я дивилася на нього. Сокирка була не в нього в руці, а під кріслом, але то не важило. Я знала, якшо опущу очі скоріше, як він, потиличники та удари по хребту не скінчаться ніколи. Але нарешті він опустив очі знов на газету та якось буркнув:

— До роботи візьмися, жінко. Рушник принеси мені для голови, як більше ніц не можеш. Вся сорочка в юшці.

То був останній раз, як він мене вдарив. Розумієте, в душі він був сцикун, хоч я ніколи того слова йому не говорила — ні тогди, ні ніколи. Таке зробити — то найрискованіше, шо може бути, мені здається, бо сцикун більше за всьо на світі боїться, шо його розкриють.

Само собою, я знала, шо є в нім острах. Я би не посміла вгатити його по голові тим дзбанком, якби не думала, шо скоріше сама вийду в плюсі. Та й до того я дешо зрозуміла, поки сиділа в кріслі після того, як він мене вдарив, і чекала, доки нирки відпустить: якшо я не постою за себе теперка, то, певно, ніколи вже за себе не постою. Того я так учинила.

Знаєте, розбити дзбанок Джо об голову — то була проста частина. Перше ніж я змогла то зробити, я мусіла раз і назавжди викинути з голови спогад, як тато штовхав маму та як лупив її по литках мокрою парусиною. Забути то було тяжко, бо я страшне як любила їх обох, але кінець кінцем змогла то зробити… напевно, того шо я мусіла то зробити. І я тішуся, шо зробила то, навіть лиш того, шо Селені не прийдеться ніколи згадувати, як її мама сиділа в куті й ревіла з рушником коло лиця. Моя мама приймала, коли тато її частував, але я не збираюся сидіти та їх судити. Може, вона мусіла приймати, а він мусів частувати, бо інакше його би принижали хлопи, з якими він щодень жив і працював. Тогди й часи були інакші — більшість людей і не розуміють, наскілько інакші, — але то не значить, шо я мусіла миритися з Джо просто того, шо мені стало дурості взагалі вискочити за нього заміж. Нема ніякої покари в тім, шо чоловік б’є жінку кулаками чи дровами з ящика, і кінець кінцем я вирішила, шо не буду таке дозволяти ні таким, як Джо Сент-Джордж, ні якомусь другому хлопові.

Були випадки, шо він піднімав на мене руку, але потому думав і спинявся. Деколи, як рука вже була вгорі, хтіла вдарити, але не дуже замірялася бити, я в нього в очах виділа, шо він згадував той дзбанок… а може, і сокирку. А далі вдавав, ніби підняв руку лиш шоби голову почухати чи витерти чоло. То був урок, який він вивчив із першого разу. Може, єдиний такий урок.

Дешо інше вилізло того вечора, як він вдарив мене поліном, а я його дзбанком. Мені не хочеться то розказувати, — я з тих старомодних, шо думають, то, шо діється в людей у постелі, має там і лишатися, — але, відай, ліпше розповісти, бо то, напевне, частково грає роль у тім, як усьо вийшло.

Хоч ми були пошлюблені й жили разом під одним дахом наступні два роки, — а може, й майже три, я вже не па­м’ятаю добре, правда, — він пробував виконати свій шлюбний обов’язок зі мною після того лише пару раз. Він…

Шо, Енді?

Ну само собою, я хочу сказати, шо він був імпотент! А про шо би ше я могла говорити, шлюбний обов’язок мої труси вбирати, якби йому таке припекло? Я йому ніколи не відказувала. Він просто втратив до того спосібність. Він не був із тих, шо хочуть щоночі, навіть на початках, та й не затягував він той процес — майже всьо то було трах-бам, на добраніч, мадам. Та й усьо одно, йому вистачало інтересу, шоби раз чи два на тиждень вилазити наверх… до того часу, як я його тим дзбанком вдарила.

Якоюсь мірою то і випивка повпливала — він став пити набагато більше в ті останні роки, — але не думаю, шо то була єдина причина. Пам’ятаю, як він одної ночі скочувався з мене хвилин через двадцять марного тужіння та хекання, а його болтик так і висів собі, м’який, як