Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

— Оце добре! як же мені залишатися без носа? — сказав Ковальов. — Уже гірше не може бути, ніж тепер. Це просто чорт знає що! Куди ж я з такою-от пасквільністю покажуся? Я маю неабияке знайомство: от і сьогодні мені треба бути на вечірці в двох родинах. Я багато з ким знайомий: статська радниця Чехтарьова, Подточина, штаб-офіцерша… хоч після теперішнього вчинку її я з нею тільки й матиму діла, що через поліцію. Зробіть ласку, — промовив Ковальов благальним голосом, — чи нема якого способу? як-небудь приставте; хоч не добре, а так, аби тільки держався; я навіть можу його злегка підпирати рукою, коли буде яка небезпека. Я ж до того і не танцюю, щоб ото міг йому пошкодити якимсь необережним рухом. А щодо подяки за візит, то вже будьте певні, скільки зможу…

— Чи вірите, — сказав доктор ні гучним, ні тихим голосом, але дуже ввічливим та магнетичним, — що я ніколи задля користі не лікую. Це проти моїх правил і мого уміння. Беру, щоправда, за візити, але єдино тільки для того, щоб не образити своєю відмовою. Певна річ, я приставив би вам носа: але даю вам слово честі, коли вже ви не вірите моєму слову, що це буде далеко гірше. Дайте можливість краще діяти самій натурі. Мийте частіше холодною водою, і я вас запевняю, що ви, не маючи носа, будете так само здорові, як і мавши його. А носа я вам раджу покласти в банку зі спиртом чи, ще краще, влити туди дві столові ложки гострої горілки[51] та підігрітого оцту, — і тоді ви зможете взяти за нього чималі гроші. Я навіть сам візьму його, коли ви не заправите надто дорого.

— Ні, ні! нізащо не продам! — скрикнув у відчаї Ковальов. — Краще хай він пропаде!

— Вибачайте, — сказав лікар, прощаючись, — я хотів вам допомогти… Що ж робити! Принаймні ви бачили, як я старався. — Це сказавши, лікар прибрав благородної осанки і вийшов із кімнати. Ковальов не примітив навіть обличчя його і в глибокій нестямі бачив тільки рукавчики білої та чистої, як сніг, сорочки, які виглядали з рукавів його чорного фрака.

Він вирішив другого ж таки дня, перед тим, як подавати скаргу, писати до штаб-офіцерші, чи не згодилась би вона без бою повернути йому те, що слід. Лист був ось який:

«Вельмишановна пані,

  Олександро Григорівно!

Не можу зрозуміти чудного з вашого боку діяння. Будьте певні, що таке вчиняючи, нічого ви не виграєте і ніяк не примусите мене оженитися на вашій дочці. Повірте, що історія щодо мого носа мені якнайкраще відома, так само, як відомо й те, що до цього найбільше причетні ви, а не хто інший. Нагле відділення його від свого місця, втеча і маскування, то під виглядом одного чиновника, то, нарешті, у власному вигляді, є не що інше, як наслідок чарів, що наслали ви або ті, хто займається такими, як ви, благородними ділами. Я ж, зі свого боку, за обов’язок уважаю попередити вас, що коли названий мною ніс не буде сьогодні ж на своєму місці, то я змушений буду вдатись до захисту і покровительства законів.

А втім, з цілковитою до вас пошаною, честь маю бути

Ваш покірний слуга Платон Ковальов».

«Шановний пане,

  Платоне Кузьмичу!

Дуже здивував мене лист ваш. Я, признатись вам щиро, ніколи не сподівалась, а тим більше щодо несправедливих докорів з вашого боку. Повідомляю вас, що я чиновника, про котрого згадуєте ви, ніколи не приймала у себе, ні замаскованого, ні в справжньому вигляді. Бував у мене, щоправда, Пилип Іванович Потанчиков. І хоч він, справді, сватався до моєї дочки, бувши сам людиною статечною, непитущою і великої вченості; та я ніколи не потішала його ніякою надією. Ви пишете іще про носа. Якщо ви маєте на думці, теє говорячи, що ніби б я хотіла залишити вас із носом, тобто формально вам відмовити: то мене дивує, що ви самі про це кажете, тоді коли я, як вам відомо, була зовсім іншої думки, і якщо ви зараз же посватаєтесь до моєї дочки по закону та звичаю, я ладна зразу ж задовольнити вас, бо це завжди було предметом найщирішого мого бажання, на що сподіваючись залишаюся завжди готова до послуг ваших

Олександра Подточина».

— Ні, — говорив Ковальов, прочитавши лист. — Вона справді невинна. Не може того бути! Листа так написано, як не може написати людина, винна в злочині. — Колезький асесор знався на тому, бо посилано його кілька разів на слідство ще в Кавказькій області. — Яким же чином, як це скоїлося? Тільки чорт розбере це! — сказав він нарешті, опустивши руки.

Тим часом чутки про цю незвичайну пригоду розійшлися по всій столиці, і, як водиться, не без особливих перебільшень. Тоді якраз усі уми настроєні були до надзвичайного: саме недавно тільки зацікавили все місто досліди дії магнетизму[52]. До того ж усі ще добре пам’ятали історію про танцюючі стільці[53] на Конюшенній вулиці, отже не диво, що скоро почали говорити, нібито ніс колезького асесора Ковальова рівно о третій годині прогулюється по Невському проспекту. Цікавих збігалася щодня сила-силенна. Сказав хтось, що ніс був ніби в крамниці Юнкера[54]: і біля Юнкера стільки збилося люду, що мусила навіть поліція втрутитися. Один спекулятор, поважного вигляду, з бакенбардами, що продавав біля дверей до театру різні сухі кондитерські пиріжки, зумисне поробив прекрасні дерев’яні міцні лави і запрошував цікавих ставати на них, беручи по вісімдесят копійок з кожного відвідувача. Один заслужений полковник нарочито для цього вийшов раніше з дому і, багато приклавши сили, пробрався крізь натовп; та був дуже обурений, коли побачив у вікні крамниці замість носа звичайнісіньку шерстяну фуфайку і літографовану картинку, де зображено було дівчину, що поправляє собі панчішку, і франта з відкидним жилетом та невеликою борідкою, який дивиться на неї з-за дерева, — картинку, котра вже більш як десять років висіла все на тім самім місці. Одійшовши, він промовив з досадою: «Як можна такими-от дурними небилицями тривожити народ?..»

Потім пішла поголоска, що не на Невському