Читати книгу - "Цивілізація статусу"

гукали до нього. Чотирирука шестинога жінка повідомила йому, що саме настав час для Дельфійських обрядів. Баррент відсахнувся від неї і ледь не наштовхнувся на жахливу гладку істоту, яка розщібнула блузку і виставила на показ вісім зморшкуватих грудей. Він оминув її, ледь не наскочивши на четвірку зрослих поміж собою сіамських близнюків, які дивилися на нього величезними скорботними очима.

Баррент повернув за ріг і мусив зупинитись. Високий обідраний дідуган із ковінькою перегороджував йому шлях. Чоловік був сліпий на одне око, рівна гладенька шкіра вкривала заглибину на його обличчі, де мало це око бути. Інше його око виблискувало гостро і сердито з-під білої брови.

— Ви потребуєте послуг справжнього скренне-ра? — запитав старий.

Баррент кивнув.

— Ходімо, — сказав мутант. Він завернув у якусь алею, Баррент йшов слідом, міцно вчепившись у руків'я зброї. Мутантам було заборонено законом носити зброю, але, як і цей старий, більшість із них мали важкі ціпки із залізним наконечником. На близькій відстані кращої зброї годі було й бажати.

Старий відчинив двері і закликав рукою Баррента заходити. Баррент затримався, пригадавши історії про довірливих громадян, які потрапляли до рук мутантів. Потім зняв зброю із запобіжника і зайшов всередину.

Наприкінці довгого коридору старий відчинив двері і провів Баррента в маленьку, тьмяно освітлену кімнатку. Коли очі звикли до темряви, Баррент розгледів фігури двох жінок, які сиділи за звичайним дерев'яним столом. На столі стояла миска з водою, у воду була занурена багатогранна скляна куля, розміром із кулак.

Одна із жінок була дуже стара і зовсім не мала волосся. Інша була молодою і гарною. Але коли Бар-рент підійшов ближче до столу, то побачив, вражений, що її ноги з'єднані нижче колін перетинкою з лускатої шкіри, а ступні зрослись у рудиментарний риб'ячий хвіст.

— Щоб ви бажали, щоб ми відскренили для вас, Громадянине Барренте? — запитала молода жінка.

— Як ви дізнались моє ім'я? — здивувався Бар-рент. Не отримавши відповіді, він сказав:

— Я хочу дізнатися про вбивство, скоєне на Землі.

— Чому ви хочете дізнатися про це? — запитала молода жінка, — невже влада не занесла його на ваш рахунок?

— Звісно, занесла. Але я хочу дізнатися, чому я це зробив. Можливо, були пом'якшувальні обставини. Можливо, я зробив це для самозахисту.

— Це важливо для вас? — запитала молода жінка.

— Я вважаю — так, — сказав Баррент. Він хвилину вагався, потім зізнався:

— Річ у тім, що в мене невротичне упередження щодо вбивства. Я б волів не вбивати. Тому я хочу з'ясувати, чому я вчинив убивство на Землі.

Мутанти перезирнулись. Старий усміхнувся і сказав:

— Громадянине, ми допоможемо вам усім, чим зможемо. У нас, мутантів, також є упередженість щодо вбивства, оскільки завжди убивають насамперед нас. Нам всім подобаються громадяни з неврозом упередження проти вбивства.

— Отже, ви відскрените моє минуле?

— Це не так просто, — застерегла його молода жінка, — здатність до скренінгу, яка є одним із кластерів псі-здібностей, використовувати досить складно. Вона не завжди функціонує. І навіть коли функціонує, часто може налаштовуватись не на те, що нам потрібно.

— Я гадав, що всі мутанти можуть зазирати в минуле, коли їм заманеться, — сказав Баррент.

— Е, ні, — відповів йому старий, — це неправда. По-перше, не всі ті, кого відносять до мутантів, є такими насправді. Майже будь-яку деформацію чи аномалію тепер називають мутантизмом. Це стало зручним терміном для визначення кожного, хто не відповідає земним стандартам зовнішності.

— Але ж існують і справжні мутанти?

— Авжеж. Але є також різні типи мутантизму. У декого просто проявляються відхилення внаслідок радіаційного впливу: гігантизм, мікроцефалія тощо. Лише деякі з нас володіють бодай найменшими псі-здібностями, хоча всі мутанти стверджують, що вони їх мають.

— Ви вмієте скренувати? — запитав його Баррент.

— Ні. Але Мила вміє, — сказав він, вказуючи на молоду жінку, — іноді в неї це виходить.

Молода жінка дивилася на скляну кулю в мисці з водою. Її бляклі очі були широко розплющені, її тіло з риб'ячим хвостом виструнчилось. Стара жінка її підтримувала.

— Вона починає щось бачити, — зауважив старий, — вода і скло їй потрібні лише для того, щоб зосередити увагу. З Мили добрий скренер, хоча іноді вона плутає майбутнє з минулим. Це збиває з пантелику і псує їй репутацію. Однак, цьому не можна зарадити. Щоразу, коли майбутнє відображується у воді, Мила повинна розповісти, що вона бачить. Минулого тижня вона сказала одному Хаджі, що він помре через чотири дні.

Старий посміхнувся:

— Ви б побачили вираз його обличчя.

— Вона побачила і те, як саме він помре? — запитав Баррент.

— Так. Від удару ножем. Бідний чоловік просидів вдома всі чотири дні.

— Його таки вбили?

— Звісно. Його вбила дружина. Рішуча пані, подейкують.

Барренту залишалось сподіватись, що його майбутнє Мила не побачить. Життя доволі важке і без прогнозів мутантів.

Нарешті вона підняла погляд від ограненого скла і сумно похитала головою.

— Я вам можу сказати дуже мало. Мені не вдалося побачити вчинене вами вбивство. Але я побачила кладовище, і на ньому надгробок ваших батьків. Це старий надгробний пам'ятник, встановлений, може, років двадцять тому. Кладовище розташоване на Землі на околиці містечка Янгерстун.

Баррент спробував пригадати, але ця назва для нього нічого не означала.

— Крім того, — сказала Мила, — я побачила чоловіка, який знає про вбивство. Він зможе розповісти вам про це, якщо захоче.

— Цей чоловік був свідком вбивства?

— Так.

— Це той чоловік, який доніс на мене?

— Не знаю, — сказала Мила, — я бачила вбитого, якого звали Теркалер, і біля нього стояв чоловік. Ім'я цієї людини Ілліарді.

— Він наразі тут на Омезі?

— Так. Ви можете знайти його просто зараз в Єфоріаторіумі на Малій Сокирній вулиці. Ви знаєте, де це?

— Я знайду, — сказав Баррент. Він подякував дівчині і запропонував плату, але вона відмовилася її взяти. Мила виглядала дуже збентеженою. Коли Бар-рент виходив, вона вигукнула:

— Будьте обережні.

Баррент зупинився біля дверей і відчув, як крижаний холод стиснув йому груди.

— Ви бачили моє майбутнє? — запитав він.

— Лише трохи, — сказала Мила, — на кілька місяців наперед.

— Що саме ви бачили?

— Не можу навіть пояснити, — відповіла вона, — те, що я бачила — неможливо.

— І, що ж це було?

—