Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Коли хлопчик бовкнув, що міс Остгюйзен побила Роба Гарта, батьки, здається, одразу здогадалися, чому. Міс Остгюйзен належить до клану Остгюйзенів, це націоналісти, а батько Роба Гарта, що має крамницю господарчих товарів, до виборів 1948 року був міським радником від Об’єднаної партії.

Батько-мати тільки хитають головами, чуючи про міс Остгюйзен. Вони вважають, що вона запальна і неврівноважена, не схвалюють, що вона фарбує хною коси. За Сметса, каже батько, вже б ужили заходів проти вчителя, що переносить політику в школу. Батько — теж член Об’єднаної партії. Насправді батько втратив роботу в Кейптауні, і то посаду, якою так пишалася мати, — контролера оренди, — 1948 року, коли Малан переміг Сметса. Саме через Малана їм довелося покинути дім у Роузбанку, який хлопчик згадує з величезною тугою, дім із великим буйним садом, обсерваторією з куполом і двома підвалами, довелося покинути Роузбанкську початкову школу й тамтешніх друзів і переїхати до Вустера. В Кейптауні батько йшов уранці на роботу здебільшого в чепурному двобортному костюмі зі шкіряною течкою. Коли інші діти запитували, що робить його батько, він міг відповісти: «Контролер оренди», і вони шанобливо замовкали. У Вустері батькова робота вже не мала назви. «Мій батько працює в компанії „Standard Canners“», — казав хлопчик. «А що він там робить?» — «Сидить у кабінеті, веде бухгалтерію», — пригнічено відповідав він. Хлопчик не мав уявлення, що означають слова «вести бухгалтерію».

Компанія «Standard Canners» випускала консервовані персики з Альберти, консервовані бартлетські груші й консервовані абрикоси. Вона консервує більше персиків, ніж будь-яка інша компанія в країні, й саме цим уславилася.

Попри поразку 1948 року і смерть генерала Сметса батько й далі зберігає вірність Об’єднаній партії, але ця вірність набула похмурого відтінку. Адвокат Страусс, новий керівник Об’єднаної партії — лише бліда тінь Сметса; за Страусса партія вже не має надії перемогти на наступних виборах. Крім того, націоналісти закріпляють свою перемогу, змінюючи межі виборчих округів на користь своїх прихильників у сільській місцевості.

— Чому ніхто нічого не зробить проти цього? — запитує хлопчик батька.

— Хто? — відповідає батько. — Хто може зупинити їх? Вони можуть робити, що завгодно: адже тепер вони — влада.

Хлопчик не бачить сенсу проводити вибори, якщо партія, яка перемагає, може змінити правила. Це наче гравець із билом, що вирішує, хто може подавати м’яч, а хто — ні.

Батько вмикає радіо, коли надходить пора новин, але насправді тільки на те, щоб почути рахунки: влітку — крикетні, взимку — в регбі.

Колись, до приходу до влади націоналістів, випуски новин передавали з Англії. Спершу співали «Боже, спаси королеву», потім лунало шість сигналів із Грінвіча, далі диктор казав: «Говорить Лондон, передаємо новини», — і читав новини з усього світу. Тепер це все скінчилося. «Говорить Південноафриканська радіомовна компанія», — оголошує диктор і довго переказує, що сказав доктор Малан у парламенті.

А найдужче хлопчик ненавидить у Вустері гнів і озлоблення, що, відчуває він, аж порскають із хлопців-африканерів, саме це й породжує в ньому прагнення втекти. Він боїться й ненавидить незграбних і босоногих хлопців-африканерів у обтягнених коротких штанах, надто старших хлопців, що, коли їм трапиться найменша нагода, затягнуть тебе в якесь тихе місце у велді і, як він чув, зґвалтують так, як уже злобно натякали, наприклад, пошмарують, що, наскільки він здогадується, означає: стягнуть штани і натруть яйця ваксою для черевиків (чому яйця? чому ваксою?), а потім, напівголого і заплаканого, спровадять по вулицях додому.

Є ще й знання, відоме, здається, всім хлопцям-африканерам, поширюють його вчителі-практиканти, які працюють у школі, воно пов’язане з ініціаціями і з тим, що трапляється з тобою під час ініціацій. Хлопці-африканери шепочуть про це не менш збуджено, ніж про те, як їх шмагали. Те, що він чує, навіває огиду: треба ходити, наприклад, у дитячих підгузниках або пити сечу. Якщо через це треба пройти, щоб стати вчителем, він відмовляється бути вчителем.

Є чутки, ніби уряд має віддати наказ і перевести всіх дітей з африканерськими прізвищами до класів, де викладають африкаансом. Батьки розмовляють про це півголосом, вони вочевидь стривожені. А сам хлопчик відчуває справжнісінький жах на думку, що доведеться перейти до африканерського класу. Він каже батькові-матері, що не скориться. Він відмовиться ходити до школи. Вони намагаються заспокоїти сина й запевняють: «Нічого не станеться. Це лише балачки. Минуть роки, перше ніж вони зроблять що-небудь». Він не вірить.

Хлопчик дізнається, що завдання вилучати несправжніх англійських хлопців з англійських класів припаде інспекторам. Він живе в страху перед днем, коли прийде інспектор, поведе пальцем по списку, назве його прізвище і скаже збирати підручники. На той день він уже має ретельно опрацьований план. Він складе книжки й без опору вийде з класу. Проте не піде до африканерського класу. Натомість спокійно, щоб не привертати уваги, піде до сараю, де стоять велосипеди, візьме свого й помчить додому так швидко, що ніхто не наздожене його. Потім зачинить і замкне двері в дім і скаже матері, що не повернеться до школи, а якщо вона викаже його — накладе на себе руки.

Образ доктора Малана закарбований у його голові. Кругле обличчя доктора Малана з лисою головою не свідчить ані про розум, ані про чуття жалю. Горло в нього пульсує, як у жаби. Вуста заціплені.

Хлопчик ніколи не забуде першої постанови доктора Малана в 1948 році: заборони всіх коміксів про капітана Марвела і Супермена, дозволяли тільки комікси з героями-тваринами, комікси, які мали тримати людину немовлям, тільки їх пропускала митниця.

Хлопчик думає про пісні мовою африкаанс, складені для співів у школі. Він став так ненавидіти їх, що під час співів йому кортить кричати, вищати і вдавати, ніби він пердить, надто коли виспівують рядок «Kom ons gaan blomme pluk», де йдеться про дітей, що стрибають у полях серед співучих птахів і веселих комах.

Якось у суботу вранці він із двома друзями поїхав велосипедами з Вустера по дорозі на Де-Дорнс. За півгодини вже не видно людських поселень. Хлопці кладуть велосипеди край дороги й піднімаються на пагорби. Знаходять печеру, розпалюють вогонь, їдять принесені сандвічі. Раптом з’являється дебелий і брутальний хлопець-африканер у штанах хакі й питає: «Хто вам дозволив?»

Хлопці приголомшені. Печера — невже треба просити дозволу зайти до печери? Намагаються щось збрехати, але це не зараджує. «Вам треба зачекати, поки прийде мій батько», — заявляє хлопець. Він згадує про lat, strop — різку, ремінь; їх провчать.

Хлопчик мов